лава 8. Істинний вигляд Щастя та загроза з темряви

Вітер свистів у вухах, а прадавній ліс миготів перед очима розмитою зеленою смугою. Я сиділа верхи на велетенському синяво-чорному вовкові, вчепившись у його теплу шерсть, і на якусь мить навіть відчула спокій. Все здавалося таким злагодженим, а наш план — бездоганним.

Коли прадавня хаща раптово розступилася, перед моїм поглядом відкрився Володимир цього паралельного світу. Я мимовільно затамувала подих і почала з подивом крутити головою на всі боки. Він вражав! Місто було водночас величнішим, прадавнішим за мій земний Володимир і разом із тим — дивовижно сучасним. Поруч із потужними кам’яними вежами, дерев'яними теремами та старовинними архітектурними елементами княжої доби гармонійно піднімалися вишукані, магічно освітлені споруди, а в повітрі відчувався ритм цивілізації, де прадавня магія переплелася з новітньою естетикою.

«І все так добре й спокійно починалося...» — промайнула в моїй голові захоплена думка. І, як виявилося, дуже передчасно.

Коли ми наблизилися до лісової околиці біля підніжжя древніх валів, Іоанн піді мною різко вкопався лапами в землю. Поруч глухо й загрозливо рикнув Веріон, туліше пригортаючи до себе Марину.

Навколо нас миттєво згасли всі звуки. Співи птахів припинилися, а ранковий туман наче загуснув, перетворюючись на важку сіру вату з нудотним запахом озону й мокрої гнилі.

З хащів виринули потворні постаті. Це були нижчі істоти з розлому — худі створіння з вивернутими кінцівками, обтягнуті вугільно-чорною шкірою, з пащ яких стікала срібляста слини. Вони оточили нас півколом, видаючи моторошне, ультразвукове клацання, від якого заходилися болем зуби.

Істоти кинулися на нас, роззявляючи пащі з кількома рядами гострих іклів. Я заплющила очі від жаху... але удару не сталося.

Потвори раптом завмерли за крок від нас. Вони дрібно затремтіли й повільно, з розпачем та покорою, схилили свої потворні голови до самої землі, розпластавшись у глибокому реверансі.

Іоанн уже оголив ікла й зібрався розірвати першу істоту на шматки, скориставшись їхньою беззахисністю, але в нашій ментальній сітці спалахнув новий, дитячий, але рішучий голосок:

«Ні! Не чіпай їх! Мамо, скажи йому, щоб зупинився!»

Альфа від несподіванки аж закляк, а його ментальний голос прогримів у моїй голові, повний крайнього подиву:

«Оксано?! Хто це... хто це спілкується з нами?! Хто з тобою?!»

Малюк Щастя вирішив більше не ховатися. Воно плавно зіскочило з моїх плечей на росянисту траву. На очах у приголомшеного Іоанна та Веріона сріблясто-блакитне сяйво навколо невидимого створіння спалахнуло й почало стрімко розширюватися.

Через секунду сяйво розпалося, і перед нами з'явилася граціозна, велична тварина. Це була розкішна чорнява пантера з шовковистою шерстю, а за її спиною повільно розправилися два великих, мов з оксамиту, чорних крила.

Істота, перед якою схилили голови потворно-небезпечні створіння з розлому, просто... ліниво вмостилася на траві й почала спокійно вилизувати свою передню лапу. Ну абсолютно як звичайний домашній кіт!

На галявині запанувала німа, дзвінка тиша.

Першою оговталася Марина. Вона якимось дивом вивернулася з міцних рук Веріона, зіскочила на землю й, абсолютно забувши про небезпеку, підійшла до граціозної крилатої пантери. Простягнувши руку, вона сміливо погладила Щастя по оксамитовій спині, а потім повернулася до мене з лукавими смішинками в очах:

— О-о-о, Ксюхо... Мабуть, мрія ідіотки нарешті збулася! У тебе з'явилася кицька! — хихикнула вона. — Правда, ти, напевно, якось не так формулювала своє бажання Всесвіту, бо вона щось занадто велика!

Веріон, який ще секунду тому був напружений мов струна, не витримав. З його грудей вирвався щирий, гучний сміх.

— А слухай, Оксано, — зі сміхом додав брат Іоанна, витираючи сльозу й показуючи пальцем на синяво-чорного Альфу-вовка під мною, — а про собаку ти випадково не мріяла? Бо, по ходу, вона в тебе теж тепер є... І теж ду-у-уже великих розмірів!

Я лише рот відкрила від такої нахабності, а Іоанн в моїй голові обурено й важко зітхнув, хоча в його янтарних очах теж промайнула посмішка.

— Вони підкоряються Щастю, — вже серйозніше промовила я, згладжуючи ситуацію й вказуючи на нижчих істот. — Воно — нащадок їхньої Королеви. Вони не вороги, Іоанне. Це просто нещасні створіння, яких закинуло сюди під час закриття розлому... Але Щастя каже, що вони відчувають небезпеку. Справжні, найстрашніші монстри не загинули — вони зачаїлися в глибинах і готують щось колосальне. А ці істоти допоможуть нам, коли настане час.

Створіння з розлому повільно відступили й розчинилися в лісових хащах.

Ми підійшли до самої Княжої Гори. Навіть тут, у цьому паралельному світі, вона вражала своєю первісною величчю. Велетенські земляні вали, насипані ще за княжих часів, піднімалися вгору монументальними зеленими крутосхилами, вкритими оксамитовою росянистою травою. На їхніх вершинах велично шуміли столітні дуби, чиє масивне, покручене коріння випліталося прямо з землі химерними сходами й лабіринтами. Тут панувала глибока, вікова тиша, а саме повітря здавалося густим від прадавньої магії, що роками накопичувалася під цією землею.

Ми спустилися до самого підніжжя Княжої Гори, туди, де молочно-білий туман від річки Луги густо сповивав берег. Мокра трава й прадавні валуни, обмиті водою та часом, дихали сивою давниною.