Глава 7. Історичний спалах, братнє благословення та вихід інкогніто

Від низького вовчого рику Іоанна повітря в підвалі, здавалося, здригнулося. Його янтарний погляд, повний гніву й шоку, був прикутий до нас із Мариною. Похмуре світло смолоскипа підкреслювало його суворі вилиці, а повітря навколо Альфи буквально тріщало від напруги.

Я вже відкрила рот, щоб хоч якось виправдатися, але слова брата Іоанна все ще відлунювали в моїй голові: «Дерево... Серце дикого лісу... Там, де сходяться корені...»

І в цю мить у моїй свідомості миттєво спалахнула іскра. Мозок історикині та вчительки спрацював швидше, ніж відчуття небезпеки. Забувши про гнів Альфи, я випалила на одному диханні:

— Княжа Гора! — мої очі палали професійним азартом. — Древнє Володимирське городище X–XIII століть! Земляні вали, зведені ще за часів князя Володимира Святославича для захисту південно-західних кордонів Київської Русі! Там же під земляними насипами збереглися потужні культурні шари, а коріння прадавніх дерев вросло прямо в язичницькі капища та княжі оборонні споруди!

— Ксюхо, зупинись! — кумедно перебила мене Марина, сплеснувши долонями й закотивши очі. — Благаю, тільки не лекція з історії Русі о другій ночі в підземеллі з перевертнем! Ти ще оцінки нам почни виставляти за тему «Матеріальна культура Волині XII століття»!

На мить у похмурому підвалі западала тиша. Грізний вираз обличчя Іоанна застиг від такої нашої неочікуваної реакції.

І раптом із розірваної пащі знівеченого напів вовка-вирвався тихий, але абсолютно виразний, людський сміх. Його очі, які секунду тому згасли, знову спалахнули свідомим світлом. Істота, яку роками вважали безумним монстром, щиро посміхнулася, дивлячись на нашу дівочу перепалку проясненими янтарними очима.

— Дякую вам... — тихо промовив брат Іоанна, а з його очей знову скотилася гаряча сльоза. — Дякую, що подарували мені ці миті... Справжнього життя.

Іоанн від несподіванки зробив крок назад, приголомшено дивлячись на брата, який вперше за стільки років розмовляв і посміхався.

Веріон повільно підвівся на ноги. Ланцюги з гучним брязкотом натягнулися, але в його руках більше не було дикої, руйнівної люті.

— Я піду з вами, — твердо мовив він, зупиняючи мій здивований погляд. — Поки я перебував у цьому невизначеному стані між звіром і людиною, мені було видіння. Повністю опанувати свою подобу та контролювати трансформацію я зможу лише тоді, коли Дитя Двох Світів збере весь артефакт. Я потрібен вам як провідник.

Я затамувала подих. Його слова звучали як непорушна присяга.

— І я піду з вами. Без мене ви нікуди не вирушите, — суворо й владно промовив Іоанн, підходячи ближче до ґрат.

У його янтарних очах більше не було розлюченого вогню — тепер там палала дика суміш подиву, шоку та глибокої, прихованої гордості за брата й за те диво, яке щойно відбулося на його очах. Він чув усе: і про пелюстку, і про Княжу Гору, і бачив, як Веріон знову став людиною.

Іоанн повільно підійшов до ґрат, не зводячи очей із брата, а потім повернувся до мене:

— Ти зробила те, що не вдавалося жодному магу нашого світу. Але якщо ми вирушаємо до Древнього Володимира... Значить, ми маємо йти інкогніто. Зграя та мати не повинні знати про це до нашого повернення. Вирушимо зранку, на світанку. Після святкової вечері всі перевертні будуть або міцно спати, або відпочивати після полювання.

Альфа повернувся до брата й коротким магічним жестом відімкнув важкі срібні ланцюги. Напіввовк дрібно затремтів, але не кинувся — він лише вдячно схилив голову перед Іоанном.

— Я сховаю Веріона у своїй кімнаті на третьому поверсі, там його ніхто не знайде, — промовив Альфа, підставляючи плече братові. Потім він перевів суворий, але теплий погляд на нас із Мариною:

— А ви обидві — марш спати. Вам потрібні сили.

Іоанн трохи затримав погляд на мені й додав:

— Я розкажу про все лише Ліону — мушу залишити когось надійного за головного в поселенні, поки нас не буде. Для решти зграї, а особливо для матері та Лали, ми вигадаємо просту легенду. Скажемо, що ви з Мариною вирішили влаштувати шопінг і оновити гардероб. А якщо хтось здивується, чому ми вирушаємо без машини, відповімо, що це ваша ідея — ви захотіли трохи прогулятися ранковим лісом і пройтися пішки.

Альфа ледь помітно посміхнувся кутиками губ:

— До того ж зараз я мушу повернутися на святкову вечерю, яка ще триває, щоб не викликати жодних підозр.

— Дякую, Іоанне, — тихо мовила я, захоплюючись тим, як швидко він усе прорахував.

Ми з Мариною попрощалися з Альфою та Веріоном і безшумно піднялися нагору. Роздуми й емоції переповнювали нас, але утома давалася взнаки.

— На добраніч, Ксюх... Хоча, знаєш, після того сну я взагалі не впевнена, чи засну знову, — тихо прошепотіла Марина біля моєї кімнати й кумедно закотила очі. — Я й так, схоже, півжиття проспала, поки ти тут світи рятувала й підземеллями блукала! Завтра з тебе детальний звіт із усіма подробицями, зрозуміла?

— Домовилися! Набирайся сил, Мариш, — посміхнулася я й міцно обійняла її на добраніч.

Я зайшла до себе, тихенько зачинила двері й із полегшеним зітханням опустилася на м'яку постіль.

І саме в цю мить у моїй голові пролунав знайомий, дещо лукавий голос: