Глава 6. Дім Альфи, зверхній погляд та сльоза за гратами

— Ти кого в поселення привів?! — грубо, з виразними, загрозливими ричущими звуками мовила мати Альфи, оглядаючи мене згори донизу таким поглядом, наче я була не людиною, а брудним лісовим паразитом.

Напруга на ґанку сягнула піку. Воїни зграї миттєво опустили очі, намагаючись навіть не дихати. Втручатися в суперечку вищої сім'ї ніхто не наважувався.

— Жінко, а ти не забуваєшся?! — на підвищених тонах, з глухим вовчим риком у відповідь відрізав Іоанн. Його плечі напружилися, а бурштинові очі спалахнули небезпечним вогнем. — Ти розмовляєш із Альфою!

Мати на мить заніміла від його суворого тону, проте її губи лише міцніше стиснулися в тонку лінію. Вона зробила крок уперед і, презирливо окинувши мене поглядом, карбуючи кожне слово, випалила:

— Жити з Альфою в цьому будинку та ділити з ним дах заслуговує лише Лала! Вона наша кров, вона з нашої зграї! А не якась безпомічна людська зайшла!

Поруч із нею вигулькнула сама Лала. На її обличчі розквітла отруйна, переможна посмішка. Вона випрямила спину й подивилася на мене настільки зверхньо та зневажливо, наче я була для неї порожнім місцем.

Проте Іоанн навіть не глянув у бік Лали.

— Вони житимуть на третьому поверсі, у суміжних кімнатах поруч зі мною, — суворо промовив Альфа, розпоряджаючись долею найкращих покоїв.

Мати у відповідь лише важко й загрозливо прогарчала, але сперечатися з наказним тоном сина більше не зважилася, лише пропекла мене розлюченим поглядом.

— Ліоне, бери Марину і піднімай нагору, — перебив напружену тишу Іоанн, залишаючи Лалу з її зверхністю ні з чим.

Він міцно взяв мене за руку й повів усередину будинку. Від його гарячого дотику під шкірою знову розлилося знайоме тепло. Покої на третьому поверсі виявилися просторими й світлими, із суміжними дверима між моєю кімнатою та кімнатою сплячої Марини.

Коли настав час обіду, я навідріз відмовилася спускатися до загальної їдальні — зустрічатися знову з матір'ю Альфи чи Лалою не було жодного бажання. Мені принесли їжу прямо в кімнату.

Невдовзі двері тихо відчинилися, і на порозі з'явився Іоанн.

— Не хвилюйся, Оксано, — м'яко промовив він, підходячи ближче. — Нас кілька годин не буде. Усі чоловіки зграї вирушають на нічне полювання, а жінки в цей час готуватимуть святкову вечерю. Якщо захочеш, ти можеш приєднатися до них на кухні.

— Дякую, але я, мабуть, відпочину, — спокійно відповіла я, а всередині все завмерло від передчуття.

Це був мій ідеальний шанс.

Дочекавшись вечора, я прислухалася до звуків будинку. Коли останні кроки та гомони стихли, а мешканці покинули дім, залишивши його в повній тиші, я вислизнула зі своїх покоїв. Зупинилася посеред коридору, замислившись, куди ж іти спочатку.

«Мені здається, нам потрібно розпочати саме з підвалу», — озвалася моя інтуїція.

«А тут таке є?» — здивовано запитала я її подумки.

«Так. Просканувавши будівлю, я дізналася, де він розташований. Тобі потрібно спуститися на перший поверх, пройти до кухні, і зліва біля варильної панелі будуть двері, які ведуть у підвальне приміщення».

«Хто ж ти така, моя інтуїціє, що навіть таке вмієш?»

«Прийде час, який усе розставить по місцях. Іди вже».

І я почала спускатися сходами, рухаючись маршрутом, який мені проклала інтуїція.

Нічне повітря в підвалі резиденції здавалося іншим — важким, сирим і просоченим давнім болем. У моїй кишені злегка ворухнулося невидиме Щастя. Воно відчувало небезпеку й тривожно притискалося до мого боку, віддаючи своє ніжне, життєдайне тепло, яке не давало мені піддатися паніці. Поки вся родина Альфи була заклопотана підготовкою чи розійшлася, я повільно спускалася крутими кам’яними сходами все нижче й нижче.

Мій кулон на грудях випромінював пекуче, пульсуюче тепло, що вело мене крізь темряву, наче живий компас. Наступна пелюстка була тут.

На самому дні підземелля коридор уперся в масивні залізні ґрати, покреслені рунами. За ними панувала суцільна пітьма, з якої доносилося уривчасте, сипле й дико пошматоване дихання.

Я зробила крок ближче, і полум'я мого смолоскипа, який я запалила і взяла з собою при спуску в підвальне приміщення, вихопило з мороку постать. Усередині все похололо, а дихання перехопило від крижаного жаху.

Це не була просто тварина. І це давно вже не була людина.

На підлозі, прикута важкими срібними ланцюгами, билася потворна, знівечена істота. Тіло було жахливо здеформоване: згорблена, напівлюдська спина покрито клаптями зваляної шерсті, суглоби вивернуті під неприродними кутами, а з розірваної пащі доносилося моторошне, хрипке скавучання. Воно не могло до кінця перекинутися у вовка й не могло повернути людську подобу, застрягши в нескінченній, агонізуючій трансформації.

Істота різко кинулася на ґрати. Ланцюги з брязкотом натягнулися, впиваючись у м'ясо. На мене дивилися очі... янтарні, палаючі, але повні такого невимовного, дикого, катувального болю, що в мене на очах миттєво виступили сльози.

— Боже мій... — вирвалося в мене.

Знівечене створіння судомно вдарилося головою об камінь, наче благаючи про смерть. І в цьому розпачливому русі, у зрізі його брів, у формі черепа я раптом побачила знайомі риси. Риси Іоанна.