Глава. 5. Поклик крові та маленьке Щастя.

Дорогу назад у печеру, де знаходилася моя спляча красуня Маринка, я знайшла без проблем — ніби хтось невидимий навпомацки провів мене туди.

Усередині я відмітила, що нічого не змінилося: усі так само безтурботно спали. Проте стіни підземелля почали дрібно гудіти й трястися.

«Як під такий гул взагалі можна спати?» — думала я, підходячи до місця, де тихо посіпувала уві сні моя подруга. Я сіла та спиралася на холодну кам'яну стіну й сама не згледіла, як заснула.

Прокинулася я вже від шумного гамору, яким була наповнена печера. Різко підвелася, не одразу розуміючи, що коїться довкола.

«Не переживай ти так сильно, — озвалося моє друге "я" зсередини. — Це просто банальні збори, скоро ви вирушаєте в поселення. — Помовчавши трохи, моя інтуїція додала: — До речі, старий просив передати про твою здібність».

«Про яку ще здібність? Я проста жінка», — подумки обурилася я.

«Ага, така собі простенька жіночка, яка сама собою стала дитям двох світів!»

Я протяжно зітхнула. Сперечатися не було жодного бажання: «Ти там щось говорила про здібності?»

«Ти можеш бачити минуле, відчувати потреби сьогодення і коригувати майбутнє. Але май на увазі: сильно залазити в нього й кардинально змінювати ти не маєш права. Скористатися цією здібністю радиться лише тоді, коли осягнеш минуле та сьогодення й зможеш вловлювати суть майбутнього».

«А це як?»

«Сама не до кінця розумію, нам із тобою ще розбиратися й розбиратися з цим... О, дивись, твоя вчорашня подружка йде! Цього разу навпаки: вода чиста, а от їжа — ні. Я мушу трішки економити сили, тож не переживай, якщо мене якийсь час не чутимеш. Я все одно завжди поруч».

На цьому моя інтуїція замовкла. Внутрішня помічниця пішла на «перезарядку», залишаючи мене сам на сам із вовчим лігвом та черговою пасткою. Всередині все похололо, але панікувати не було часу.

Я підняла очі. До нашого кутка знову пливла Лала, і на її обличчі сяяла така солодка, турботлива посмішка, що мене ледь не звело судомою. Цього разу вона тримала в руках глибоку глиняну піалу, від якої йшла ароматна пара — густа юшка з зеленню та шматочками м'яса. У лівій руці вона стискає нову пляшку води із щільно закритою кришкою.

— Доброго ранку, Оксано, — пропекла вона, опускаючись поруч на коліна. — Бачу, ти вже прокинулася. Ніч була важкою, фортеця відновлювалася. Тобі треба поїсти гарячого перед дорогою. Воду теж візьми — свіжа, щойно з джерела.

Я подивилася на юшку. Аромат був неймовірний, живіт зрадницьки стиснувся, але слова інтуїції карбувалися в мозку: «Вода чиста, а їжа — ні». Лала виявилася хитрою бестією. Зрозуміла, що минулого разу отруєна вода не спрацювала, і вирішила підсипати гидоту в гарячу страву, де смак отрути легко замаскувати спеціями.

— Дякую, Лало, ти така уважна, — я змусила себе видавити наймилішу посмішку, на яку тільки була здатна. — Але, знаєш, після нічного землетрусу мене так сильно нудить... Напевно, шлунок зупинився від стресу. Я не зможу з'їсти ні ложки цієї прекрасної юшки.

Обличчя Лали на мить скам'яніло. Очі звузилися, перетворюючись на дві хижі щілини.

— Ти мусиш поїсти, — її голос став нижчим, у ньому прорізалися жорсткі вовчі нотки. — Альфа не чекатиме, поки ти зомлієш у лісі.

— Я вип'ю води, вона мені точно допоможе, — я спокійно взяла пляшку, з гучним клацанням зірвала захисне кільце й демонстративно зробила кілька великих ковтків. Вода справді була чистою та прохолодною. — А юшку... о, Маринка прокинеться і з радістю з'їсть! Організм звичайних людей, як казав Іоанн, вимагає багато сил після переходу.

Хоча і я, і вона прекрасно розуміли: Маринка прокинеться ще не скоро.

При згадці імені Альфи Лала сіпнулася, наче її вдарило струмом. Вона зрозуміла, що я знову викрутилася, і її план снодійним чи отрутою з тріском провалився. Вона резко вихопила піалу в мене з-під носа, ледь не розхлюпавши гарячу рідину на мох.

— Твоїй подрузі це не знадобиться! — гаркнула вона, підхоплюючись на ноги.

Проте договорити Лала не встигла. Натовп воїнів біля входу в печеру раптом розділився, і всередину швидким, широким кроком зайшов Іоанн. Стіни підземелля все ще продовжували дрібно вібрувати, але Альфа рухався так впевнено, ніби не помічав цього. Його чорне волосся було розкуйовджене, а янтарні очі миттєво знайшли мене в темряві кутка. Коли він наблизився, я відчула, як кулон Двох Світів на моїх грудях під футболкою раптом став гарячим, наче відгукуючись на присутність цього чоловіка.

— Збирайтеся, — скомандував Іоанн, переводячи погляд з мене на розлючену Лалу з піалою в руках. Його ніздрі сіпнулися, вловлюючи напругу між нами. — Місячне відновлення завершується. Замок Любарта в людському світі закрив свої брами, а наш бар'єр зміцнів. Ми вирушаємо в поселення клану прямо зараз.

Він підійшов ближче і промовив, підозріло принюхуючись: — Лало, а що то за миска в тебе в руках?

— Нічого такого, — миттєво зорієнтувалася вона. — Просто в одного з воїнів чомусь не загоюється рана, можливо, бруд потрапив. Я несу зілля для прискорення регенерації.

— Добре. Іди й попередь усіх, що ми вирушаємо, — мовив він і кивнув величезному воїнові, який ішов слідом за ним: — Ліоне, візьми людську дівчину. Неси обережно. Якщо з її голови впаде бодай волосина — відповідатимеш переді мною.