Глава 4. Повний місяць та нові правила

Ми спустилися назад у прохолодну глибочінь підземелля, повертаючись до нашої печери, яка вже не здавалася такою затишною після всього побаченого нагорі. Проходячи повз похмурі кам'яні коридори, я мимохіть відмітила, що людей-перевертнів навколо стало значно більше — щонайменше втричі. Вони стояли групами, тихо перешіптувалися, чистили якусь дивну зброю, і від цієї мовчазної маси воїнів у повітрі буквально висіла наелектризована напруга.

Ми пройшли в найдальший кінец печери, туди, де на кам'яній плиті все ще безтурботно спала Марина. Я з полегшенням присіла біля подруги, знову торкаючись її прохолодної руки, і тихо, щоб не привертати зайвої уваги, запитала Іоанна:

— А чому їх стало так багато? Звідки вони всі взялися?

— Сьогодні вночі відбудеться повне місячне відновлення нашого світу, — так само тихо відповів Альфа, оглядаючи своїх підлеглих. — Усі клани стягують сили до оборонних точок, щоб зустріти прилив магії. Фортеця відродиться, бар'єри зміцніють. А вже завтра на світанку ми вирушимо до нашого клану.

Він повернувся до мене, і в його бурштинових очах промайнула сувора турбота:

— Тому я дуже раджу тобі прилягти й відпочити. Завтрашня дорога буде не з легких, тобі знадобляться сили.

Я втомлено кивнула, розуміючи, що він правий. Сперечатися з Альфою не було ні сенсу, ні енергії. Але в голові одразу ж виникло логічне запитання, і я кивнула на сплячу дівчину:

— Я згодна. Але як же Марина? Вона ж досі спить, як ми заберемо її з собою?

Іоанн ледь помітно всміхнувся, і в його погляді знову проскочила хижа впевненість:

— Не переймайся цим. На руках її понесе мій найсильніший воїн. Після мене, звісно.

Як тільки Іоанн відійшов від нас, щоб організувати своїм людям перепочинок перед нічним ритуалом, до нашого кутка підійшла та сама довгонога красуня Лала. На її обличчі застигла дивна, дещо натягнута посмішка. Вона протягнула мені порцелянову тарілку, на якій лежав соковитий, щойно підсмажений стейк, кілька запечених картоплин і трохи свіжого салату. А на додачу поставила поруч прозору пляшку з чистою водою.

— Бери, набирайся сил, — медовим голосом промовила вона, ховаючи руки в кишені куртки. — Тобі знадобляться сили для завтрашньої подорожі.

Я здивовано дивилася то на тарілку, то на Лалу, і ніяк не могла зрозуміти, звідки в цієї вовчиці взялася така раптова доброта. Ще кілька хвилин тому вона буквально гарчала в мій бік, а тепер приносить вечерю? Проте шалений голод усе-таки взяв своє. Живіт зрадницьки скрутило від запаху м'яса. Я невпевнено взяла до рук виделку, але розпочати трапезу так і не наважилася — якась внутрішня підсвідома стіна тримала мене на місці. Я вагалася.

Аж раптом просто в моїй голові, десь глибоко всередині, чітко й упевнено пролунав чужий голос: «Їсти можеш усе сміливо. Вона для тебе абсолютно безпечне. А от воду — ні в якому разі не пий! У пляшці для тебе приготована справжня отрута».

Я ледь виделку з рук не пустила від несподіванки. Всередині все похололо.

«А ти... ти хто?!» — здивовано й панічно запитала я подумки, озираючись довкола, хоча розуміла, що звук лунав зсередини моєї голови.

«Я — це ти. Це все, що тобі варто знати наразі, — спокійно й навіть трохи іронічно відповів голос. — Я твоя інтуїція, яка нарешті прокинулася після переходу між світами. І запам’ятай на майбутнє: я завжди говоритиму тобі лише правду. Якою б вона для тебе не була — солодкою чи гіркою. Тож стейк їж сміливо, а до води навіть не торкайся».

Лала все ще стояла неподалік, пильно спостерігаючи за кожним моїм рухом з-під напів опущених вій. Я змусила себе спокійно кивнути їй, опустила виделку в соковите м'ясо й відрізала перший шматочок, гарячково міркуючи, куди непомітно вилити отруєну воду.

Мені неймовірно пощастило: Лалу хтось гучно покликав, і вона на мить відвернулася. Скориставшись цими кількома секундами, я блискавично засунула отруєну пляшку глибоко під темний валун. Сама ж швиденько розстебнула рюкзак Марини — благо, моя подруга навіть у потойбічному світі примудрилась не розлучитися зі своїми речами, судомно притискаючи лямки до себе. Я витягла звідти точно таку ж пляшку звичайної мінералки й поставила її рівно на те саме місце.

Усе пройшло ідеально. Покінчивши зі стейком, я демонстративно взяла нову пляшку, відкрила й почала пити. Краєм ока я помітила, як на обличчі Лали, яка знову повернулася, розцвіла переможна, зрадлива посмішка. Вона була впевнена, що її план спрацював.

За якийсь час уся печера почала затихати. Воїни клану вкладалися на нічліг прямо на камінні. Мене теж нещадно почало хилити до сну — чи то від пережитого стресу, чи то від ситної вечері. Я заплющила очі й миттєво провалилася в глибоке забуття.

Прокинулася я серед ночі від дивного, але дуже приємного відчуття. Щось м'яке, тепле й невагоме легенько лоскотало мою щоку. Повільно відкривши очі, я спершу подумала, що мені все ще сниться сон. Прямо перед моїм носом у повітрі висіла маленька світляча куля. Вона пульсувала ніжним золотавим сяйвом і... ніби щиро посміхалася мені.

Я затамувала подих, боячись поворухнутись. У моїй голові вчительки історії знову здійнявся бунт раціональності: хіба звичайні світлові кулі вміють самі по собі літати, світитися, та ще й так емоційно посміхатися, випромінюючи чисте тепло?