Глава 3. По той бік розлому

Свідомість поверталася повільно, важкими й болісними поштовхами. Тіло здавалося налитим свинцем, а в голові гуділо, наче після важкої контузії. Я все ще не могла розплющити очей, але перше, що відчула — я більше не тону в тій в'язкій, задушливій жижі. Натомість я лежала на чомусь твердому й холодному, а повітря навколо пахло озоном, паленою травою та чимось диким, первісним.

Раптом до моїх вух долетіли різкі, збуджені голоси. Схоже, я застала розпачливу суперечку тієї самої п'ятірки диваків.

— Альфо, ви не мали жодного права витягувати тих дівчат із жижі та переносити в наш світ! — роздратовано, зриваючись на шипіння, кинув жіночий голос. Очевидно, це була Лала. — Вам же чудово відомо, що ці пастки в катакомбах та підземеллях людського світу були розставлені спеціально для ловлі! Одне таке людське життя продовжувало існування нашого світу на десятки років! Ви поставили під удар нас усіх!

Усередині в мене все похололо, але я змусила себе лежати нерухомо, боячись навіть дихати. Про що вона взагалі говорить?! Який «наш світ»? Яка «ловля людей»?

— Замовкни, Лало, — пролунав той самий оксамитовий, але тепер крижаний і владний баритон Іоанна. Від його звуку підземними стінами прокотилося глухе відлуння. — Я твій Альфа, і ти не маєш права критикувати мої вчинки. Я вчинив так, як вважав за потрібне. Обговоренню це не підлягає.

Запала важка, гнітюча тиша. За мить Іоанн знову заговорив, але вже звертаючись до іншого супутника:

— Ну що, Туане, є якісь дані про інші поглинаючі розломи на цій території?

— Немає, мій Альфо, — глухо відповів чоловічий голос. — Цей був останнім активним за цей місяць...

Вони продовжували ще про щось сперечатися, але я більше не зважала на цю абсурдну нісенітницю, яка ніяк не вкладається в голові раціональної вчительки. Обережно, ледь-ледь повернувши голову, я трохи розплющила очі. Поруч, на такій же холодній кам'яній плиті, міцно спала Марина. Вона навіть уві сні судомно, до білих нігтів, стискала мою долоню, наче трималася за останній рятівний круг.

Я тихо й полегшено зітхнула. Моя подруга жива. Ми разом. А з усім іншим божевіллям доведеться розбиратися вже після того, як ми змусимо свої занімілі тіла підвестися.

Раптом гнітючу тишу похмурої печери розірвали дуже квапливі, важкі кроки. Хтось буквально летів тунелем, важко дихаючи та спотикаючись об каміння.

— Альфо! Є! Є новини! — захекавшись, голосно озвався ще один чоловічий голос, що відлунював панічною радістю.

— Що там уже таке, Лісіане? Кажи чітко, — суворо перервав його Іоанн.

— Перед самим закриттям розломів прийшов звіт від іншої, Південної команди! — Лісіан намагався перевести подих, але слова з нього буквально вилітали. — Розлом, який був в Одеських катакомбах, зафіксував успішне поглинання однієї сутності! Людської сутності, мій Альфо! Ми врятовані... Наш світ врятований ще щонайменше на десять років!

По печері прокотився полегшений, майже тваринний гул решти зграї. Вони почали радісно перешіптуватися, вітаючи один одного.

А я лежала на холодному моху, затамувавши подих, і просто не могла повірити власним вухам. Жах крижаними голками впивався в серце. Куди, в яке прокляте місце ми потрапили з Маринкою? Що це за монстри, які так відкрито, щиро й безжально радіють страшній людській смерті?! Думка про те, що десь в Одесі така ж жижа щойно засмоктала якусь нещасну людину на поталу цьому світу, змусила мої зуби дрібно застукотіти. Усередині все кричало від дикого бажання заплющити очі й прокинутися у своєму ліжку, але реальність була невблаганною. Ми були в пастці серед хижаків.

Зі спазму в горлі вирвався глухий, болісний стогін — невимовний жаль за абсолютно незнайомою мені людиною, яка загинула десь там, в Одесі, розірвав останні краплі мого самовладання. Я миттєво зрозуміла: прикидатися сплячою більше немає сенсу, я себя видала.

Пересилюючи ломоту в тілі та сильний біль у м'язах, я із зусиллям сіла на кам'яній підлозі. Притулившись спиною до холодної, покритої мохом стіни печери, я почала повільно, наче намагаючись заспокоїти саму себе, гладити по волоссю Марину. Подруга все ще лежала нерухомо, не приходячи до тями.

Квапливі кроки Лісіана та радісні вигуки зграї миттєво припинилися. У печері запала тиша, порушена лише моїм важким диханням.

— У тебе щось болить? — тихо, несподівано м'яко запитав Іоанн, повільно підходячи до мене. Його бурштинові очі в напівтемряві печери дивилися пильно, але без колишньої хижості.

Я твердо вирішила не виказувати, що чула їхню моторошну розмову про людські жертви. Тому, намагаючись сховати жах, я випалила перше, що справді розривало моє серце від страху, змішавши все в купу:

— Чому моя подруга Марина досі не приходить до тями? З нею все гаразд? Де ми взагалі знаходимося? І чому це підземелля виглядає як абсолютно нове чи щойно відреставроване, хоча про такі масштабні роботи в замку Любарта не згадувалося в жодних новинах?!

Поки я кулеметною чергою видавала цей абсолютно нелогічний каламбур із запитань, мій мозок паралельно зафіксував три важливі речі. По-перше, ця моя раптова балакучість — чистісінька захисна реакція організму на шок, спроба вчепитися за звичні побутові деталі. По-друге, Іоанн явно не очікував від мене такого бурхливого потоку слів: на його мужньому обличчі на мить проступило щире замішання, яке швидко змінилося виразом глибокої турботи й переживання.