Глава 2. Луцьк: Хибний спокій та пастка підземелля

Ми проїжджали села Рівненської області, тримаючи курс на Луцьк. Марина знову засіла в телефоні, зосереджено щось там вичитуючи на екрані.

— До Луцька їхати ще десь хвилин тридцять-сорок, — пробурмотіла вона, не відриваючи погляду від дисплея.

Я відкинула голову на спинку крісла і прикрила очі. Від монотонного погойдування автобуса та прохолоди кондиціонера всі мої нещодавні тривоги почали повільно відпускати. Мозок нарешті розслабився.

«От і чудово, якраз устигну трохи поспати», — подумала я, занурюючись у приємну дрімоту.

Аж раптом…

— Оксано! Оксано, прокинься! — мене почало нещадно смикати за плече це неймовірне чудо, яке гордо називалося моєю найкращою подругою.

— Що? Де? Хто? — перелякано забурмотіла я, здригаючись і миттєво розплющуючи очі. Серце знову підскочило.

— Ти ще запитай «Коли?», історикиня ти моя! — відтараторила Марина, аж сяючи від азарту. — Ти краще послухай, що я щойно знайшла в інтернеті про підземелля Луцького замку!

— Та мені зараз узагалі не цікаво, Марин, — зітхнула я, намагаючись знову знайти зручну позу для сну. — Приїдемо на місце, і там будемо слухати екскурсовода. Дай поспати.

— Отак, значить, так? Ти зовсім не цінуєш мою працю?! — Марина миттєво надула губи й відвернулася.

Як завжди у випадках мого небажання, вона застосувала свій улюблений підлий крок — акторську образу. І найжахливіше те, що я завжди, абсолютно завжди на це ведуся! Примиренно зітхнувши, я пригорнула подругу за плечі й капітулювала:

— Добре-добре, здаюся. Давай, читай, що ти там вирила.

— «Існує легенда, що підземні ходи під замком подекуди сягають двох поверхів глибини...» Ні, це не те. Про це нам точно мають розказати. Ну де ж воно? — роздратовано гортала стрічку Марина. — О, знайшла! «Ще за однією легендою привид дівчини блукає замком після жорстокого вбивства: солдати пошматували її тіло і кинули у річку. У міжвоєнний період зранку знаходили мертвих солдатів із спотвореними обличчями, ніби це вона так мстилася за свою смерть».

— Марино! — на підвищених тонах промовила я, помітивши, як на нас почали звертати увагу інші пасажири. — Годі тобі, мало нам дивацтв, які ми щойно пережили?

— Ну добре, добре, більше не буду я нічого зачитувати, — примирливо пробурмотіла Марина, ховаючи телефон.

Я важко зітхнула і потягнулася до сумки, щоб дістати пляшку з водою. Горло нестерпно пересохло від спеки та нервів.

— А ти знаєш, як звали ту дівчину? — раптом тихо, змовницьким та інтригуючим тоном додала Маринка, хитро примруживши очі.

— Не знаю і знати не хочу! — відрізала я.

Я розкрутила кришку і піднесла пляшку до губ, жадібно роблячи великий ковток і навіть не уявляючи, яка підстава чекає на мене попереду.

— Її звали Оксана, — випалила подруга.

Почувши власне ім'я, я здригнулася і так сильно подавилася водою, що зайшлася гучним, надривним кашлем на весь автобус. Вода бризнула на одяг, в очах миттєво виступили сльози. Марина злякано підскочила і почала щосили стукати мене по спині, турботливо примовляючи:

— Ой, Ксюхо, ну що ти так запереживала? Ну тихо, тихо... Це ж просто збіг, це ж не ти!

А я лише кашляла у відповідь і не могла вимовити ні слова. Моя інтуїція в цей момент уже не просто тихо шепотіла — вона горланила на все горло, б'ючи в усі дзвони, що мені в жодному разі не варто туди їхати! Категорично! Але я... я взяла і просто відмахнулася від цього передчуття, списавши все на дурні нерви та перевтому.

Наступні хвилин двадцять до Луцька ми їхали спокійно. Затишний гул мотора заколисував, і похмурі думки поступово розвіялися, залишаючи лише приємне очікування нової екскурсії.

Коли автобус нарешті прибув до Луцька, всі наші ранкові страхи потроху розвіялися самі собою. Організатори зжалилися над нами й дали туристам кілька годин вільного часу, щоб спокійно погуляти містом. Дивовижні зелені парки, затишні вулички та лагідне, тепле вечірнє сонце швидко зробили свою справу. Ми з Маринкою купили по великому ріжку смачного морозива, розслабилися і повністю забули про нещодавні негаразди. Усі денні дивацтва тепер здавалися просто дурним, безглуздим жартом перевтомленої уяви.

Збір на омріяну нічну екскурсію в Замок Любарта був призначений на пізній вечір. Коли ми підійшли до брами, нічний замок зустрів нас зовсім іншою, величнішою і дещо таємничою атмосферою. Денна спека нарешті повністю спала, поступаючись місцем приємній, вологій прохолоді, що тягнулася від річки Стир.

Могутні вежі Любарта майже повністю потопали в нічній темряві. І лише палаючі смолоскипи в руках екскурсоводів, одягнених у важкі середньовічні плащі, вихоплювали з мороку шорстку поверхню старовинної червоної цегли. Вогонь тріщав, і довкола нас, наче живі істоти, танцювали свій власний, химерний та непередбачуваний танець глибокі чорні тіні.

Ми з Маринкою трішки припізнилися, буквально на кілька хвилин. Коли ми, важко дихаючи, підбігли до масивної В'їзної вежі, вся наша група вже зайшла всередину. Через це запізнення ми пропустили момент збору і навіть не підозрювали, що до екскурсії знову приєдналася та сама загадкова п'ятірка диваків із Дубна. Біля входу нас перехопили стурбовані організатори, поспіхом вручили один смолоскип на двох і швиденько повели вниз, у підземелля, наздоганяти своїх.