Глава 1. Спека, привиди та інші неприємності

Ми нарешті під’їхали до нашої першої локації, але жодної радості від цього я не відчула. Усередині раптом виросла глуха стіна небажання: мені зовсім не хотілося цих пригод, екскурсій і чужих історій. А от моя подруга Марина, здавалося, аж підстрибувала на сидінні від нетерплячки.

Коли ми почали виходити з автобуса, сонце вже нещадно плавило асфальт. Ледве я ступила на розпечену землю з кондиціонованого салону, як повітря навколо здалося густим і задушливим, наче кисіль. Я підняла очі на масивні, величні мури Дубенського замку. І раптом по спині, всупереч тридцятиградусній спеці, пробігся липкий, крижаний холодок.

У грудях заворушилося давнє, майже забуте відчуття. Це було незриме внутрішнє застереження — тривожний дзвіночок, який завжди прокидався в мені перед великими, серйозними неприємностями. Серце зробило важкий удар. Захотілося негайно застрибнути назад у прохолодний автобус, зачинитися від усього світу й повернутися додому — до звичного, безпечного життя і перевірки планів уроків на наступний навчальний рік. Але відступати було пізно.

Я міцно заплющила очі, здираючи з шиї мокре від поту пасмо волосся, і повернулася до своєї колеги, яка якраз поправляла лямку рюкзака.

— От скажи мені, Марино, — видихнула я, відчайдушно обмахуючись кепкою, — як я могла погодитися на таку авантюру? Та ще й при такій дикій спеці! Сиділи б зараз у прохолодній учительській, пили б холодний лимонад... Ну навіщо нам ці каземати в тридцять градусів?

Марина лише дзвінко засміялася. Вона легенько підштовхнула мене вперед, водночас не забуваючи крутити головою і знімати відео на телефон для своїх соцмереж. Ми рушили до дерев'яного мосту, що вів через глибокий оборонний рів прямо до масивної брами замку.

— Годі тобі бурчати, Ксюхо! — весело відгукнулася подруга, переводячи камеру смартфона на величні мури. — Згадай, що ти особисто обіцяла директору привезти «живі враження» для відкритих уроків історії. Дивись, яка краса довкола! Коли ще ми вирвемося з нашої рутини? Роби глибокий вдих і крокуй, історичні таємниці самі себе не розкриють!

Я лише важко зітхнула і рушила слідом за нею. Ми ступили на міст. Під нашими ногами глухо лунали кроки десятків туристів. Екскурсовод попереду вже щось захоплено розповідав про магнатів Острозьких та величні битви, але я його майже не чула. Мій погляд мимоволі впав ліворуч — униз, у порослий густою зеленою травою глибокий оборонний рів.

Там, у щільній тіні розлогого чагарника біля самого підніжжя муру, стояли двоє. Дівчина у довгій білій сорочці з простою вишивкою, яка брудними пальцями судомно чіплялася за край розірваного подолу, і чоловік. На ньому були важкі, потемнілі від часу металеві лати, покриті іржею, а з-під піднятого забрала шолома на мене дивилися абсолютно порожні, темні очниці. Дівчина повільно підняла голову, зустрілася зі мною поглядом і беззвучно розтулила губи в німому, розпачливому крику.

Серце пропустило удар і важко впало десь у шлунок. Я різко зупинилася посеред мосту, ледь не збивши Марину, яка з телефоном у руках прилаштувалася позаду.

«Мабуть, актори. Їх точно найняли для колориту екскурсії, щоб розважати туристів», — промайнула рятівна думка.

Намагаючись вгамувати раптове тремтіння в пальцях, я швидко підняла свій смартфон і навела камеру на цю дивну пару. Клацання затвора — і кадр готовий. Я одразу ж відкрила галерею, щоб перевірити якість знімка. Але те, що я побачила на екрані, змусило волосся на моїй голові поворухнутися. На щойно зробленій стаціонарній фотографії постаті дівчини та лицаря прямо на моїх очах почали танути. Вони розчинялися в повітрі, перетворюючись на блідий сірий дим, залишаючи після себе лише порожні контури кущів.

Відчуваючи, як німіють кінчики пальців, я щосили затрясла головою, міцно заплющила очі й подумки порахувала до трьох.

Коли я знову подивилася вниз, у рові вже нікого не було. Ба більше — я гарячково перевела погляд на екран телефону, але на свіжому знімку теж ніхто не відобразився. Замість загадкових постатей там була лише порожнеча. Тільки палке сонце яскраво освітлювало густу зелену траву та кілька жовтих кульбабок.

Я важко зітхнула і спробувала втішити себе логічними аргументами.

«Спека... Що з неї взяти. Точно сонячний удар підхоплю, якщо негайно не знайду тінь. Треба терміново купити води», — тихо прошепотіла я сама до себе, намагаючись вгамувати шалений стукіт у грудях.

Міцніше перехопивши сумку, я пришвидшила крок і майже побігла наздоганяти Марину. Усю дорогу я подумки повторювала, як мантру, що я доросла, серйозна вчителька історії, а не перелякана школярка, якій ввижаються казки.

Екскурсія Дубенським замком тільки-но починалася. Щойно ми переступили масивну внутрішню браму, я все ще намагалася остаточно оговтатися від моторошного видіння в рові. Раптом попереду гучно пролунав голос нашого гіда. Мимохідь екскурсовод повідомив про невелике поповнення в наших рядах і попросив трохи зачекати. Намагаючись відволіктися від дурних думок, я щосили зосередилася на його баритоні. Чоловік уже почав захопливо розповідати про легендарні облоги замку, його героїчну оборону та неприступні стіни, які століттями стримували ворогів.

Раптом прямо над моїм вухом пролунав тихий, оксамитовий голос:

— А що ви такого дивного побачили в рові?

Я аж підстрибнула на місці від несподіванки. Різко обернулася, ледь не зачепивши сумкою незнайомця, який з’явився за моєю спиною абсолютно беззвучно, наче виріс із землі. Хлопець був високим, широкоплечим, у чорній шкіряній куртці. Таке вбрання здавалося повним абсурдом у тридцятиградусну спеку. Але найбільше мене злякали його очі — дивні, янтарно-бурштинові. У густій тіні замкової брами вони буквально світилися зсередини, як у хижака.