Місія

"Режим мобілізації".

Єшуа готував себе до майбутньої місії. Він не знав в чому вона, але вірив, що колись це йому буде відкрито, і треба бути готовим. В усьому, за що він брався, намагався викладатись до кінця. Якщо рубав дрова чи копав землю - то натирав пухирі й шкіра злазила з долонь. Якщо біг наввипередки - то серце не витримувало й після бігу блював. Для своєї комплекції він був дуже сильним, але ця сила визначалась не стільки м’язами, як волею.
Єшуа любив і вмів боротись. Він міг побороти набагато більших і сильніших за себе хлопчиків. А от битись не вмів і ніколи не бився. Не міг когось вдарити. Вміння боротись нерідко виручало його, коли на нього нападали з кулаками він міг просто скрутити нападника. Хоча такі випадки траплялись рідко. Єшуа ніколи не ініціював і не провокував конфліктів.

В 12 років сталось кілька цікавих випадків, які укріпили його віру в свої безмежні можливості, в наявність великого прихованого потенціалу.
На околицях Назарету був великий сад, огороджений високим парканом, що було зовсім не типовим для тих часів. Крім того сад охороняло кілька великих страшних собак.
Потрібно пояснити, що ставлення до приватної власності, особливо до того, що виросло на землі, в ті часи було зовсім не як до чогось святого, недоторканого. За господарем, звичайно, визнавалось право на врожай. Але всякий перехожий міг зірвати плід, що звисає над дорогою. А для дітей взагалі було нормою лазити в чужі сади. Це не вважалось ні гріхом, ні злочином, ні порушенням моралі. Навіть могло розглядатись як відновлення справедливості, адже Господь для всіх дає сонце, дощ, щоб родили дерева, але земля чомусь і плоди її належать окремим людям.
Тож діти (як і горобці) мали право лазити в чужі сади, господар мав право їх ганяти і таким чином встановлювалась справедливість. Лазити дітям в чужі сади не вважалось ні крадіжкою, ні чимсь поганим, а просто було захоплюючою, навіть героїчною, через небезпеки, пригодою. Тож і Єшуа, як і інші діти, від таких пригод не відмовлявся.
Одного разу Єшуа переліз через загорожу, що була трошки вище його зросту, відійшов трохи подалі в сад, де були смачні яблука, заліз на яблуню і почав рвати яблука.
Раптом він почув гавкіт собаки. Собака біг до нього не з глибини саду, а збоку. Це було погано. 
Єшуа зістрибнув з яблуні і кинувся тікати не прямо до паркану, а під кутом, в бік від собаки.
Пес біг швидше і почав його перехоплювати. Коли звірюка була вже за кілька кроків, Єшуа раптово розвернувся в напрямку  переслідувача. Собака від несподіванки розгубився, що дозволило Єшуа встигти добігти до паркану. Він буквально перелетів через паркан і впав з того боку. В цю ж мить і собака підбіг до паркану й просунув свою морду через дірку. Їхні голови були буквально в лікті одна від одної, погляди їхні зустрілись. 
Єшуа підбадьорливо підморгнув собаці: - Ну, ти теж молодець, - сказав він. Потім встав, обтрусився і пішов. Собака ще довго мовчки дивився йому вслід.

Іншого разу Єшуа ще з чотирма хлопчиками вирішили поласувати фігами. Паркан в цьому місці саду був особливо високим, його верху можна було ледь дістати рукою лише підстрибнувши. Але  знизу була невеличка дірка, через яку й лазили діти.
Єшуа зайшов далі всіх і коли загавкали собаки й діти кинулись до дірки, там утворилась тиснява. Ні миті не роздумуючи Єшуа з розбігу перелетів через височенний паркан, не ставши тіснитись біля дірки.
Цей випадок здивував Єшуа не менше, ніж інших хлопчаків, що були свідками цього. Вони всі разом метикували як таке могло статись. Бо ті, хто вже переліз через дірку, тільки й бачили як Єшуа вже падає, перелетівши через паркан. Дійшли висновку, що, напевне, Єшуа підстрибнув, вхопився за верх паркану, ривком підтягнувся і таким чином перелетів через верх.
Напевне так і було, але ні Єшуа, ні хтось з хлопців повторити цього не змогли. Та й Єшуа зовсім не пам’ятав, як саме він перестрибнув.
Більше здивувала Єшуа не так сила, яка раптом появлялась в нього в цих випадках з собаками, як ті рішення, які він нібито приймав. Бо насправді ніяких рішень він не приймав, він навіть не думав, як йому діяти ні тоді, коли, тікаючи, різко повернув на собаку, ні тепер, коли не став чекати черги біля дірки, а перескочив через паркан. Та й не міг він сам вирішити так зробити, бо й не уявляв за собою таких можливостей, і не пам’ятав такого, щоб він роздумував як йому вчинити. Це сталось спонтанно, само-собою. Ніби хтось раптом взяв на себе на якусь мить керування його тілом.

Був ще один цікавий випадок зв’язаний з собакою, але вже іншого типу.
Єшуа просто робив пробіжку околицями Назарету. Раптом звідкись вискочив пес і з гавкотом помчав за ним. Єшуа знав, що варто йому зупинитись і собака теж зупиниться, але раптом в нього з’явився якийсь азарт. Зовсім не страх, а саме азарт, піднесення.
"Я зараз обжену псюру", подумав Єшуа. Скоріше й не подумав, а просто вирішив обігнати. Чи й нічого не вирішував, а просто перемкнувся на інший режим.
Щоб швидше бігти, треба прикладати більше зусиль. Але ця проста істина не відносилась до цього режиму. Єшуа просто нісся над землею зовсім не прикладаючи зусиль, він не відчував ні ніг, ні землі, лише вітер і якийсь піднесений, азартний настрій. Собака якось чи то жалібно, чи злякано гавкнув й відстав.

Цей стан піднесення, мобілізації стосувався не лише фізичних можливостей. 
Єшуа легко сприймав ідеї, добре запам’ятовував зміст, а от вчити тексти напам’ять було важко. Доводилось багато разів повторювати, щоб запам’ятати.
Одного разу вчитель помилився, що саме вони вчили з цією групою учнів і викликав Єшуа переказати уривок з Письма, який вони не вчили.
Єшуа подумав, що він щось пропустив, але раптом відчув знайоме йому вже відчуття режиму мобілізації (так він собі називав цей стан). Він попросив вчителя показати йому це місце. Тільки глянувши кілька секунд на текст Єшуа почав розказувати його напам’ять, хоч він навіть і не прочитав його.
Учні здивовано переглядались. 
Подібні випадки переконали Єшуа в тому, що можливості людини набагато більші, ніж вона уявляє. Але, нажаль, він не міг їх викликати коли захоче. Вони вмикались самі в екстремальних ситуаціях. Можна б було подумати, ніби хтось перебирає в цей момент керування на себе, але не було відчуття наявності чиєїсь сторонньої волі. Було лише незабутнє відчуття якогось духовного піднесення.