Розділ II Макс і несподіваний подарунок

    "– Не сумуй, – сказала Алісa. – Рано чи пізно все стане зрозуміло, все стане на свої місця і вишикується в єдину красиву схему, як мережива. Стане зрозуміло, навіщо все було потрібно, тому що все буде правильно"

уривок з книжки "Аліса в країні чудес", Льюїс Керролл

Літо пройшло якось непомітно, і настала золотава осінь.Час було знову ходити до школи. Як ми вже зазначали, на відміну від більшості дітлахів, Макс дуже любив ходити до школи. Хлопчик любив вчитись, матеріал він схоплював на льоту, тому вчився добре, хоча відмінником ніколи не був. Відмінником стати йому заважала його любов трохи побешкетничати на уроці чи смикнути за кіску з бактиком Джесіку, що сиділа прямо перед ним.

Дівчинка подобалась Максу вже давно, але вона, як йому здавалось, не звертала на нього увагу. Це була найгарніша дівчинка в класі, яка мала темне довге волосся, що спадало хвилями на спину та великі зелені очі з довгими віями, на щоках в дівчинки були милі ямочки. Сама вона була середнього зросту, завжди гарно та модно вдягнена, адже батько в неї був власником невеликої пекарні, і гроші в сім’ї, як то кажуть,водились. Та Максиміліан був не дурним, щоб вестись лише на гарне личко.  Ще чого не вистачало?! Джесіка подобалась йому тим, що була доброю та щирою дівчинкою, адже навіть декілька разів ділилась з ним свої обідом. І робила це мило та невимушено, так, щоб не зачепити гордість та самолюбство хлопця. І Макс був їй за це вельми вдячний.

Одного травневого суботнього дня мама попросила сина сходити до магазин придбати молоко та хліб, а на здачу собі морозиво. Це була ще досить молода світловолоса жінка приємної зовнішності, але її сумні блакитні очі показували, що вона багато вже встигла пережити в своєму житті. Хлопчик швидко вдягнувся та, насвистуючи, пішов до магазину, що розташовувався за півмилі від їх дому. Придбавши необхідні продукти та посмакувавши ванільним морозивом, Макс зупинився біля вітрини магазину одягу. Його погляд привернули неймовіно гарні та стильні хлопчачі штанці. Від них Максову увагу відвернула репліка хлопця, на вигляд семикласника, що проходив зі своїми друзями повз Макса:
- Ей, хлопче, та куди тобі придбати такі штани. Ти подивись на свої у латках і заспокойся!
Його дружки зареготали, підтримуючи товариша, і компанія рушила далі. Макс почервонів, а потім, угледівши свою вчительку міс Еванс, яка стояла саме біля перукарні, просто розвернувся і  ганебно втік. І стало в хлопця на душі так погано, так погано, що він вирішив взагалі більше нікуди не ходити.

Сказано-зроблено. Макс не ходив до школи вже три дні. Весь цей час він проводив біля річечки неподалік від їхнього дому, де зазвичай він і його друзі збирались після уроків чи на вихідних. В ті дні вони плавали, грали в квача, лазили по деревам, а коли стомлювались, то сідали на колоди та обговорювали події в школі, останні новини. Коли ж зовсім ставало нудно, то кидали камінчики у воду, дивлячись чиї кидки викличуть найбільші кола на воді. Найкращий друг Макса, Біллі Чейз, брав з собою вірного пса Джонні, який був загальним улюбленцем. Макс теж страшенно хотів мати собаку, та фінансове становище його сім’ї, на жаль, не дозволяло. Бувало він уявляв, що в нього є великий гарний пес на ім’я Шоколад. Зватимуть його не тільки за темно-коричневий окрас, але й за те, що хлопець просто обожнював шоколад. Він смакував їм лише два рази, проте це стало любов’ю на все життя . Макс уявляв як гордо йде з псом по вулицям їхнього району, і всі на них дивляться, а його друзі і однокласнини страшенно заздрять. Але поки що це були лише мрії. “Коли я виросту, то обов’язково заведу собі собаку,-подумав хлопчик одного разу.” Та в цей раз хлопцям було не ігр, вони співчували та підтримували друга та розповідали останні шкільні новини. 

На третій день мати Макса, дізнавшись про прогули сина, не витримала і нагримала на малого:

- Ти завтра ж підеш до школи, Максиміліане Джозефе Фрає!
- Я не піду більше до школи. Ніколи!- вигукнув Макс і стиснув кулачки від емоцій, що переповнювали.
- Це не обговорюється, -сказала Шарлотта Фрай суворим тоном, а потім тихо додала:
- Всяке в житті буває, сину, але я хочу, щоб ти і твої сестри отримали освіту, а не так як я і ваш покійний тато.
- Добре, мамо. Я піду завтра до школи, -промовив малий Максиміліан, зрозумівши маму.-Тільки не засмучуйся.
Шарлотта Фрай підійшла та міцно обійняла свого сина, і в цей момент йому здалося, що все буде добре, а та проблема, через яку він так нещодавно переживав, видалась дріб’язковою.
Наступного ранку Макс встав раніше за всіх. Він хотів перед школою спіймати пару жаб та провести їм хірургічну операцію на серці. Відчинивши двері та вийшовши на сходи, хлопчик несподівано спіткнувся об щось. Подивившись під ного, він побачив якийсь пакунок з цупкого паперу, перев’язаний мотузкою. «Дивно,- подумав Макс.-Що ж це може бути?». Взявши до рук пакунок, хлопчик повернувся досередини, і думати забувши про жаб. Цікавість в ньому боролася з обережністю, і врешті-решт цікавість перемогла. Швидко розв’язавши кінці мотузки, Макс розгорнув папір і обімлів, бо побачив перед собою нові хлопчачі штанці. Взявши їх до рук та роздивившись на всі боки, він дійшов висновку, що вони йому будуть впору.  Хлопчик був заінтригований, адже йому було страшенно цікаво хто ж подарував йому подарунок. Може мама? Так і не дійшовши в цьому питанні якогось висновку, хлопчик побіг збиратись до школи, вирішивши обов'язково одягнути подаровані штани.

Макс прийшов до школи у гарному настрої, весь сяючи. Адже тепер він мав нові штани, і ніхто вже не міг сказати йому щось образливе. Ще й Джесіка глянула привітно та посміхнулась йому. Але справа була навіть не в штанях, просто він пам’ятав слова мами, яка казала, що бідним бути не соромно, соромно бути поганим. А ще дуже приємно було, що серед людей є такі, що допомагають у скрутну хвилину.