РОЗДІЛ I Макс і нові сусіди

Друзі схожі на квіти. Вони наповнюють наше життя красою

     С. Барнард          

Максиміліан Едвард Фрай був звичайним собі восьмирічним хлопчиком, що ходив до звичайної школи в Лондоні, яка розташовувалась на відстані однієї милі від його дому. Це був височенький гарний хлопчик, що мав відкрите симпатичне обличчя, русяве волосся та виразні карі очі. 

Сім'я Фраїв була небагатою, грошей часто не вистачало на найнеобхідніші речі, адже останні п'ять років мама, Шарлотта Фрай, виховувала Макса одна- тато загинув від нещасного випадку.

Жила сім’я на околиці Лондона, в досить бідному районі. Але Фраї жили так не завжди. Раніше, коли був живий тато, грошей було достатньо аби добре харчуватись і пристойно вдягатись. Макс був ще малим, йому було всього три рочки, але тата він трохи пам’ятав. Звали батька Джим, він був високим, шість футів заввишки, та сильним, і часто підкидав малого догори. Ця гра Максу дуже подобалась, тому він завжди весело сміявся. Крім нього в сім’ї були ще дві сестри- Рейчел та Кетрін.Найстаршою була Кетрін, їй було вже аж 12 років, Рейчел же була середньою дитиною в сім’ї. Вона була відмінницею в школі, і мама дуже пишалась цим, адже сама майже не вміла читати та писати. Мати хлопчика працювала прачкою в місцевій пральні, тому заробляла небагато. 

Варто зазаначити, що Макс дуже любив ходити до школи, на відміну від більшості дітлахів. Його школа була двоповерховою похмурою спорудою з цегли, яка біля себе мала чудовий фруктовий сад, що робив перебування в її стінах трохи привабливішим. Хлопчик любив вчитись, матеріал він схоплював на льоту, тому вчився добре, хоча відмінником ніколи не був. Відмінником стати йому заважала його любов трохи побешкетничати на уроці чи смикнути за кіску з бантиком Джесіку, що сиділа прямо перед ним.

Проте, як і всі діти, Макс дуже любив літо. І ось нарешті настали літні канікули, а значить аж три місяці свободи та розваг. Юхххуууу! Максиміліан та його друзі закінчили 3 клас. Слід зазначити, що в їх хлопчачій компанії, "банді" як її називав Макс, з'явився новенький, а якщо точніше то новенька. Це була кузина Біллі Моніка - невисока худенька дівчинка 8-ми років з прямим темним волоссям та карими очима. Вона була впевненою в собі, а також відрізнілась жвавістю та гострим розумом, тому досить швидко влилась у хлопчачий колектив.

Одного похмурого липневого ранку, коли сонечко жодного разу так і не з'явилось з-за хмар, поруч із сусідським будинком Фраїв, який стояв вже рік порожнім, з'явився невеликий білий фургон. Макс побачив через вікно як якісь незнайомі люди почали вигружати речі з машини та заносити до будинку. Раніше там жила літня жінка, місіс Джонс, дуже добра та мила бабуся. Та, на жаль, рік назад взимку вона захворіла на пневмонію і померла. Максу дуже шкода було місіс Джонс, яка була завжди з ним добра та іноді частувала вівсяним печивом з родзинками. Та що поробиш? Таке життя, на жаль. 

Сусіди між собою поговорювали, що будинок місіс Джонс перейшов у власність її сина та невістки, яких, хоч як це не дивно, за всі ці роки ніхто ніколи не бачив. І ось хтось заносив речі до середини дому Джосів. Цікаво хто?! Мабуть, таки правду говорили, син отримав у спадок помешкання та переїхав сюди жити. Максу та його сестрам, які підійшли до малого, щоб побачити, що ж так могло привернути йоно увагу, було страшенно цікаво, які з себе ці нові сусіди. Проте їх щось ніде не було видно, а ось на доріжці, що вела до будинку, вони раптом помітили великого пухнастого білого кота, весь вигляд якого промовляв, що він не в захваті від переїзду. Його величність дуже не задоволена. Потім кіт махнув пухнастим хвостом і зник у будинку.

Наступного дня забираючи газету, яку залишив поштар,  Максиміліан таки побачив нових сусідів. Боббі Джонс був високим чоловіком з русявим бляклим волоссям досить стрункої статури, він тримався стримано та трохи набундючено. Його дружина Енні була майже одного з ним зросту, мала волосся противного морквяно-рудого кольору, злі зелені очі та дрібні зубки, які хлопець розгледів, коли вона у відповідь на привітання зробила змогу посміхнутись. Загалом вони виглядали впевненими та самовдоволеними. Вдягнені Джонси були святково: він -в смокінг з метеликом, а вона- в довгу святкову зелену сукню до колін. Парочка якраз йшла з дому до автомобіля, який виблискував чорною фарбою за забором біля їхнього будинку. Потім Боббі відкрив двері авто своїй дамі, сам сів за руль, обійшовши авто, та впевнено повів машину по дорозі в напрямку головної магістралі. Макс лише зітхнув засмучено, дивлячись їм услід. От би й йому мати свою машину! Хлопець ніколи не сидів за кермом, але відчував, що це його. Потім ще раз зітхнувши, він поплентав до будинку, думаючи про те, що нові сусіди вельми неприємні люди. Але що поробиш, сусідів не обирають. 

Якось пополудні Макс, смакуючи великими соковитими ягодами малини в малиннику в себе на подвір'ї, побачив як їх сусід несе якийсь невеликий пакунок в руці, постійно озираючись. Це здалося хлопцю дивним, і він вирішив прослідкувати за  Боббі Джонсом, адже той його, на щастя, не помітив. Містер Джонс швиденько йшов вулицею, озирнувшись лише декілька раз. Та Макс вчасно встиг сховатись за кущі, тому все обійшлось, і слежка продовжилась. Хвилин через 10 Максів сусід, зупинився біля ломбарду "Скриня потрібних речей", озирнувся на всі боки та швидко зайшов досередини. Пробув чоловік там недовго. Вийшов він уже без пакунка; на обличчі в Боббі читалось глибоке задоволення як буває від вдало виконаної справи, а в холодних світлих очах читалось полегшення.
"Що ж він туди носив?-згорав від цікавості хлопчик.- Треба буде обов'язково розповісти нашим про це". Того ж дня Макс розказав про цей загадковий візит сусіда своїм друзям, коли вони зібрались погратись на березі невеливої річки неподалік від дому Фраїв. Дітлахи були здивовані та заінтриговані.