Глава 5

Глава 5

У якій головна героїня старанно причепурилася до приходу свого коханого, а також про те, як правила пристойності та бурхливі пристрасті уживалися під одним дахом, у яких випадках делікатність відіграє негативну роль, чим особисте життя відрізняється від сімейного життя, чому питання потрібно задавати з обережністю, як спілкуватися з батьками, коли ти й сам вже давно батько і про що думають багаті християнки…

Я вбираюся до твого приходу.

Безумовно, я не одягаю сережки до плечей та вечірню сукню. Це було б смішно та безглуздо. Я просто наношу легкий макіяж і надягаю відкриту майку. Таку, знаєш, де видно улоговинку. Ну ти розумієш…

На жаль, не розумієш. Ти не надаєш цьому значення. Я це давно бачу. Я хочу, щоб ти, прийшовши додому, дивувався щоразу, яке чарівне диво мешкає тут поряд з тобою. На жаль… Ти любиш мене, але тобі байдуже, що на мені надіто. На жаль.

Любиш?

Сподіваюся, що так.

О, яка глибока друкарська помилка. Ти розумієш, що я хотіла написати «сподіваюся»? «Надуюсь» замість “надеюсь” теж передає деякі відтінки.

Я роблю над собою зусилля, щоб не помітити, що тобі все одно.

Ти робиш над собою зусилля, щоби зрозуміти, чого я хочу. Ти розумієш: я чекаю, що ти побачиш. Я розумію: ти робиш над собою зусилля. Ти бачиш, що я розумію.

Як усе складно.

Може, це і є кохання - зробити крок назустріч і виправдати очікування у дрібницях? Помітити те, що тобі байдуже?

Хоч би скільки говорили про те, що «добре помити підлогу - це теж мистецтво», ммм… різниця все ж є.

Я не пишаюся тим, що вмію варити борщ.

А для тебе це важливе.

О-о-о, як усе складно.

Так, складно будувати сім'ю, коли нам з тобою трохи за сорок і, як я вже говорила, слово «трохи» можна сміливо опустити.

Куди опустити? - любиш питати ти. Я не завжди люблю твої жарти, але лишаю за тобою право жартувати так, як тобі зручно. Як тобі здається кумедним. Ти ж робиш це для мене? Хочеш мене порадувати? Ти не винен у тому, що не всі твої жарти здаються мені кумедними. Але я - досить чемна людина. Мені не важко посміхнутися.

А може, це неправильно? Може, треба прямо казати - НЕ СМІШНО!

Але тобі це буде прикро.

Ти так старанно намагаєшся помітити, що я готувалася до твого приходу.

Проте я змушена визнати: випробувальний термін закінчився. На жаль.

На жаль? Чи нарешті?

Я поки не знаю.

У нас із тобою дорослі діти, відповідно питання продовження роду в нашому випадку вже закрите. Що ж нам лишається? Побут?

От я й хочу прикрасити цей побут. Собою.

Одна з моїх подруг, яка бачила тебе на початку наших стосунків і потім, у розвитку, пожартувала щодо випробувального терміну. Можу визнати, що ти пройшов його успішно. Зараз ти вже, на жаль, не думаєш над кожним словом та дією, щоб мені сподобається. Раніше мені варто було рухом брови дати тобі зрозуміти, що так правильно або так мене влаштовує, і ти мотав на вус.

О, не можу спокійно говорити про твої вуса... Але... Це інша тема.

Думки продовжують стрибати. Потрібно повернутись до випробувального терміну. Мені варто було схвально посміхнутися тобі після того, як ти поцілував моє голе плече, і все - я була забезпечена поцілунками. Тільки встигай оголювати плечі.

А зараз?

А зараз... Сидиш собі така, з голими плечима…

Ти теж цілуєш мене, але, скажімо так, у робочому порядку.

Я розумію. Пристрасті не можуть вирувати весь час. Тим більше коли нам з тобою трохи за сорок.

Проте…

Я вбираюся до твого приходу. Ти удаєш, що тобі це приємно, хоча тобі це не має жодного значення. Я вдаю, що оцінила те, що ти вдав.

Ти дивишся на мене очима що все розуміють, бувши вдячним мені за те, що я оцінила.

Замкнене коло дотримання пристойності у сім'ї, чорт забирай.

А може, це і є щасливе сімейне життя?

За вечерею ти продовжуєш жартувати.

Я мимоволі згадую Леоніда Марковича.

Леонід Маркович - це мій колега. Знаєш, такий собі шістдесятирічний дотепник, який живе у цілковитій упевненості в тому, що він, у свої шістдесят плюс, дасть фору молодим. Молоді колеги так не рахують, але особисто його це не хвилює. Він продовжує жартувати.

Він теж продовжує жартувати.

Я делікатно слухаю всіх. І, чого грішити, чекаю подяки за те, що виявляю делікатність. Ну, ммм, не зовсім подяки, але розуміння. Якщо вже я делікатна, то будьте ласкаві побачте мою делікатність.

Але на жаль…

«На жаль» трапляється не тільки з жартами.

Не можна чекати подяки від людини за те, що ти зробив йому за своїм власним бажанням. Просто тому, що вважав: йому так буде краще. Інколи не заважає запитати…

Я цим грішу.

Ти теж…

Це поєднує. І допомагає краще зрозуміти одне одного. Ще б навчитися вчасно відокремлювати один від одного. А саме: зрозуміти, коли ми чекаємо на подяку за те, про що нас ніхто не просив.

О, як все складно.

Особисте життя…

Сімейне життя…

Жіноче життя.

Різні речі.

Що він мені дає? Що я йому даю? Чим ви можете бути корисним один одному? Чим ви можете бути приємними? Як це все поєднати?

У різних вікових груп різні правила.

Як тільки ти закінчуєш дорослішати, починаєш старіти.

На жаль.

Однак це сумне твердження відразу ж народжує рецепт. Не хочеш старіти - не кінчай дорослішати.

От і все.

В душі. В розумі. В організмі.

Щось тобі підвладне. Щось - ні.

Але дорослішати не кінчай.

З віком багато чого розумієш.

Навіть коли тебе дурять, винен ти. Винен у тому, що повірив. У цьому сенсі справді все залежить від тебе, і ти відповідаєш за все.

Молоденькі дівчатка ще можуть співати щось щодо «ах, він мені обіцяв, а я вірила». Якщо ви не молоденька дівчинка (насправді, а не в душі, як ви вважаєте), то будьте ласкаві зрозуміти: ви самі винні в тому, що повірили йому.