Глава 2 / День другий

Глава 2

День другий

Володя сильно здригнув на ліжку і міцно затис долоні в кулак тримаючи в них одіяло. Злегка підняв голову в гору від страху. Спершу не міг зрозуміти, що відбувалося, або, що відбулося. Не міг заспокоїтись. Деяку мить роздивлявся широко відкритими очима по своїй кімнаті. Спробував заспокоїти. Опустив голову на подушку, закрив очі і почав видихати повітря маленькими ривками з грудей. В голові нависали думки "Це лише сон, лише сон". Хоча спершу він не вірив, що те від чого його так трусануло могло бути сном. Але хотів вірити, тому продовжував заспокоювати себе думками, що все в порядку. 

В кімнаті була цілковита тиша. Він лежав і надалі на ліжку із закритими очима, руки тримав позаду голови з широко розставленими ліктями. Ноги стирчали із під одіяла. Воно було вже замале для нього. Але, якщо сильно докласти зусиль то можна було віднайти середину в якій можна було закрити кінцівки ніг і хоча би половину грудей.

Посміхнувся сам до себе. В голові згадалися декілька чудових спогадів. Один з них відбувся нещодавно, декілька днів тому.

Він неначе знову був на тій галявині де вони веселилися, гуляли, раділи життю. Знову бачив її милу посмішку і знову насолоджувався її ніжним сміхом. Вона допомагала йому забувати про те, що з ним відбувалося останнім часом. Хоч і не здогадувалася про це. Завжди хотів розповісти всю правду, відкрити себе для неї і завжди незнаходив правильних слів, які, як він гадав мали бути першими для пояснення себе з середини. Посмішка і надалі залишилася на його губах, до поки він не почув дивний звук. Щасливі думки в мить вилетіли з голови. Відкрив очі. Спершу не піднімав голову, лише водив очима в сторони розглядаючи все довкола.

Нікого не було.

Тоді Володя піднявся руками в гору і вже знаходився в сидячій позі на ліжку. Покривало в мить зтягнулося з грудей на ноги. Спробував зосередитися на почутий звук, повільно водив головою в сторони. І немов йому здалося, але звук лунав зі сторони вікна. Але він не міг розгледіти, що відбувалося там, бо вікно було закрите повішеною над ним шторкою. Володя повільно вхопив правою рукою одіяло, яке і було тією шторкою, відсунув його в бік, а сам повільно і обережно відсунувся до кінця ліжка. 

Звук посилився і тепер його чітко було чути. Вже не було потреби прислухатися. Звук який його спантеличив був настільки сильним, одночасно і настільки знайомий. Наблизився до вікна, стояв біля штори, з піднятою рукою в долоні якої знаходився кінець штори. Довго не думаючи і вагаючись він швидким рухом руки відтягнув в ліву сторону штору. На мить закрив очі, від того, що штора злегка вдарила його по обличчі. 

Дивився у вікно мовчки стоючи. На губах знову вималювалася посмішка. 

" Це лише дощ", - радісно промовив до себе в голові, - лише дощ. 

Стояв декілька хвилин, не відходив від вікна. Спостерігав за падаючим дощем. Заспокоївся, що все в порядку, що це лише його думки, його страх знову починає поглинати його з середини. Зібрався з думками відпустив штору з руки. Залишивши вікно відкритим. Обернувся в іншу сторону і вже почав прямувати від вікна, як на дворі пролунав сильний гуркід удару. Він застиг на місці, із стиснутими кулаками і злегка присів в колінах.

Удар грому був настільки сильним, що вікно в кімнаті хлопця почало труситись і віддавати вібрацію. 

Розслабився, швидко видихнув.

"Клята гроза", - промовив пошепки.

Озирнувся знову до вікна, поглянув на двір в надії побачити, що дощ вже закінчився, підійшов блище, спер руки на підвіконні, щільно вдивлявся в подвір'я. 

Нікого не побачив.

" Кого, або, що ти очікував побачити... " - задав собі в голові запитання. 

У відповідь сам до себе стис плечима в гору.

Ба-бах...

Знову удар грому пролунав немов біля їхнього з бабусею дому. Знову він злякався від удару. 

Його тіло здригнуло і на мить відчулося, що руки в ліктях зігнулися, але то було лише відчуття. Володя швидко закрив очі. Ноги тремтіли і на шкірі з'явилися наслідки від страху. Маленькі цятки від переляку, чи то від холоду.

Дихав повільно. Очі і надалі були закритими.

В якийсь момент дихання почало прискорюватися і він почав відчувати натиск на груди. Біль по середині грудей почав посилюватися. 

"Це..." - важко вдалося вимовити, - "Лише погана погода і нічого більше", - спробував себе заспокоїти. 

Повторив декілька разів слова пошепки собі під ніс. Відступив від вікна на крок назад. Відкрив швидко очі і голосно крикнув.

"Це лише погана..." - замовк з широко відкритим ротом. 

* * *

Двері широко відкрилися, Володя вибіг із своєї кімнати і почав прямувати до дверей виходу з дому. Спотикнувся об поріг, встиг втримати рівновагу і не повалитися на підлогу. Чуток торкнувся полу пальцями руки знову піднявся в гору і продовжив бігти.

Його бабуся сиділа за столом на кухні з кружкою в руці. Пила чай. Від удару дверей об стіну, вона здригнула на місці, кружка в руці хитнулася розливши з середини чай по столі. Вона швидко поставила кружку на стіл, підняла руку в гору і швидко струхнула нею в низ. Опіки були не сильним. Вона побачила, як Володя швидко побіг до дверей. Розмахом руки відкрив двері навстіж і немов випригнув на двір з хати.

- Ти куди? - в слід йому кричала. - Що сталося?

Залишила кружку на столі і почала прямувати за хлопцем. Вона не могла вже бігти настільки швидко. Спершу взяла в руку палку спираючись на неї і маленькими кроками попрямувала в сторону дверей.

* * *

Володя стояв на дворі неподалік від вхідних дверей в дім. Дощ продовжував литись з неба. За декілька секунд хлопець був вже мокрий і його одяг прилип до його тіла. Він стояв нерухомо і щільно вдивлявся в сторону воріт в надії знову побачити. Він був впевнений, що то не була ілюзія, галюцинація яку спровокував його мозг від переляку, який спричинив удар грому. Був впевнений, що бачив. Бачив немов живу людину.