Глава 1 / День перший

Глава 1

День перший

Стояв на подвір'ї з піднятою головою. Руки тримав в кишенях, а плечі злегка були стиснуті в гору. Відчуття турботи, яке і надалі не покидало його, виривалося з середини. Хотілолося кричати, різко впасти на коліна і бити кулаками об землю. Заплакати. Зупенитися різко із сльозами на очах, знову кричати. Випустити з середину всю біль. Всю важкість. 

Продовжував стояти. Продовжував дивитися на небо. Спостерігати за хмарами які повільно пливли. Спостерігати за промінням сонця, яке виблискувало із-за хмар. Спостерігати за птахами, які безупинно літають в небі.

"Я також хочу з ними", - пролунала думка в голові. 

Проводжав поглядом зграю птахів у небі, до поки вони не зникли із поля зору ховаючись за деревом, яке височилося неподалік. Опустив голову. Вже дивився на землю. Розірвану, розкидану, вирвану з глибини. Стиснув губи. Махнув ногою вперед, вдарив грудку землі, яка від удару розлетілася в різні сторони. 

Посміхнувся...

Озирнувся. Поглянув на будинок, який нещодавно був розбитий невідомою для нього істотою. Багато пішло часу для відновлення всього: даху, вікон, стіни і багато чого ще. 

"Нудно", - знову думки в голові. 

Різко водив очима в сторони. Хотів знайти чим би себе ще зайняти. Але в поле зору нічого не кидалося. Здавалося б, що стільки всьо треба встигнути зробити. Багато чого відновити, збудувати. Але в одночас бажання зникало. Хотів повернутися в середину. У свою кімнати. Лягти на ліжко. І просто лежати. Дивитись в гору і думати. Багато було думок в голові, а ще більше запитань на які він і не усвідомлював хто може відповісти. Спершу думав, що бабуся все знає. Все розкаже і допоможе йому. Але виявляється, що вона зовсім нічого не знає. Завжди коли він хоче її про дещо запитати, а саме про медальйон залишений від його мами, то вона спершу почне розповідь коротку, а потім почне переводити тему, даючи зрозуміти, що не хоче більше розповідати, або не може. Можливо і насправді не знає, тому і не розповідає.

Удар воріт неподалік від нього перебив його думки, чи то марення після всього, що відбувалося. Швидко перевів погляд на ворота. Повільно оглянувся в сторони від одного кінця воріт до іншого. 

"Вітер. Мабуть!", - вимовив пошепки.

І надалі продовжував стояти і дивитися в сторону воріт. Потім поглянув на дім сусідів який знаходився навпроти їхнього дому через дорогу. Опустив голову. Знову поглянув на землю. Знову той самий звук удару воріт від вітру перебив його думки, його погляд. Тепер вже не витримав і обурено попрямував до воріт. Долоні почав стискати в кулак у кишенях. Зціпив зуби, відкрив широко очі і з незадоволеним обличчям наблизився блище. Витягнув праву руку з кишені, підніс до воріт. Хотілося вдарити кулаком із усієї сили. Вдарити так, щоб уся злість вистрибнула на них і залишилася там.

Не зміг! Не хотів!

Повільним рухом закрив ворота. Закинув гачок, для того, щоб вітер більше їх не розкривав в сторони. Стояв поруч ще деяку мить. Дивився на дорогу. 

Знову підніс руку до воріт. Відкинув гачок в іншу сторону. Швидким рухом руки відкрив ворота. Відійшов на декілька метрів. Стояв. Дивився в сторону. Руки підняв в гору, притулив до голови, стиснув злегка, швидко видихнув повітря з легень, тримаючи губи в трубочку. Опустив руки. Вдарив долонями по ногах. Знову подивився в сторону, але вже тепер в протилежну. Почав прямувати, швидко без огляду назад, без зволікань, без сумнівів, без страху, як він думав собі. 

Зупенитися навпроти воріт, але вже не біля своїх. Трусив спітнілими долонями. В ногах було відчуття схоже як після довгої пробіжки. В голові промайнули сотні думок. Сотні ідей, як підійти. Розповісти все. Відкритися з середини. 

Боявся, що вона не зрозуміє. Боявся, що почне сміятися над ним, або ще гірше, прийме його за недотепу. Вдихнув глибоко, затримав на декілька секунд повітря в легенях, очі були закритими, спробував ні про, що не думати. Відчув, як серце почалося бити швидше і гучно. Биття було чути і в голові, так йому здавалося. Випустив повітря повільно видихаючи через ніс. Відкрив очі. Рука вже тримала ручку на воротах, вже була готова відкрити дорогу для нього.

"Біжи, не стій", - лунали думки в голові.

Повільно відкрив їх в середину, ступив ногою у подвір'я. Уважно роздивлявся в сторони. Наблизився блище до дверей і його тіло знову пронизливо врізали ті самі відчуття, які були щойно, коли він вагався увійти у двір. 

Набрався сміливості і вже хотів відкрити, як ручка сама опустилася. Він здригнув, злякався, ступив крок назад. Вони відкрилися.

- Ой!!! - злегка підстибнула налякано. 

Він також злякався їй у відповідь, точніше не приховував цього. Опустив голову, ховаючи сорому.

- Ти чому тут стоїш? 

- Я... Я... 

- Що. Не чую?

Хлопець підняв голову. Подивився на жінку. Ковтнув важко союну.

- Я прийшов до вашої доньки, - перелякано і, в одночас із соромом промовляв. - Вона вдома? - хотів посміхнутися, але губи так і не ворохнулися.

Жінка побачила його хвилювання, тому не змушувала його довго мучитися, соромитися перед нею.

- Вибач Володьку, - підійшла блище на крок, - але її немає вдома. 

- Немає, - знову опустив голову.

- У тебе щось важливе? - посміхнулася.

- Як це?

Посмішка різко зникла з її обличчя.

- Ти хотів їй дещо сказати, я можу передати, це, якщо потрібно.

- Ні-і-і... Я лише так зайшов. Хотів поговорити. Побачити її.

- Зрозуміло - кивнула головою. - Вона має повернутися через декілька хвилин, - поглянула на годинник на лівій руці.

- А, це скільки - декілька хвилин?

Знову підняла руку з годинником.

- Хвилин двадцять, - не опускаючи руку поглянула на хлопця. - Я скажу їй, що ти приходив.

- Добре. - Почав розвертатися і прямувати до воріт.

- Стій Володьку.