Глава 2 / Невідомий

Глава 2
Невідомий

Дівчата прямували дорогою додому зі школи. Розмовляли про свої справи. Обговорювали хлопців, які їм нравилися, а також ділилися хто, що дізнався нового про себе від інших дітей. Обговорювали уроки, завдання кому, яке надали. 

Школа знаходилася в іншому селі. В радіусі трьох кілометрів, якщо їхати асфальтованою дорогою. Але сьогодні вони не захотіли їхати і вирішили пройтися і поговорити. Попрямували по полю, через, яке також можна було дібратися до свого селе. Але проїзної дороги там не було. Можна пройти поміж густі зарослі кущів, між якими леть було помітно вузьку смугу дороги. 

Спершу потрібно було подолати нескінченні простори голого поля. Потім пів дороги прямувати через ліс.

Дівчатка не боялися і сміло пішли нею. Для них, це було вже не вперше, вони часто любили пройтись, поговорити, побути наодинці - разом.

Наталія тримала руками книги спереді притуленими до грудей і злегка нахилено в перед від важкого рюкзака, який був набитий книгами, прямувала біля подруги.

Настя крокувала з боку біля неї з правої сторони. Тримала руки в кишенях, в своїх любимих спортивних штанах з рожевими полосами, які простягалися від низу до колін.

Дівчатка не були ровесниками і тому їм завжди було цікаво дізнатися, як пройшов день у кожної.

Настя була старшою і навчалася в дев'ятому класі. У свої п'ятнадцять вона вже вирішила куди хотіла би піти надалі вчитися і ким хотіла бути. Завжди ділилася своїми ідеями-мріями про своє майбутнє життя з подругою. Завжди любила бачити її обличчя, яке сяяло від радості, від розуміння. Але інколи їхні розмови не були такими веселими. Наталія була младшою за неї і тому інколи сприймала розмови, як ображення в свою стороною. Вона заздрила подрузі. Заздрила тому, що Насті давалося легше в школі і вона могла швидше сприймати уроки, навіть не вчивши їх в дома. 

Наталка вчилася у восьмому класі. І ще не дуже розуміла, що вона хоче від свого життя. Не розуміла, як потрібно жити і правильно користуватися життям. І коли чула, як її подруга розказує, що у неї багато чого виходить і вона рада цьому. То на душі Наталці було боляче. Вона заздрила їй. Але в одночас любила.

- Що у вас сьогодні розповідали на уроці літератури? - подивилася на неї Настя запитуючи.

Наталка продовжувала тримати голову схиленою, вдивляючись в землю. 

- Як завжди "Вчи те вчи це" - викривила обличчя обернувшись на Настю. - Я не розумію! Для чого! Або ні, не правильно. Де саме нам пригодяться вірші тих письменників, які вже давно померли. Навіщо? - подивилася в перед. - Ти їх вчила? 

Настя посміхнулася, але не від скривленого його обличчя. А від того, що їй було ніяково сказати, що у віршах є сенс життя. Не свого життя, а життя письменника. У своїх віршах вони описували як жили важко, кого любили без тями.

- Ти не зрозумієш, - тихо вимовила.

- Чого б, це? Ти знову починаєш? - Стисла брови.

- Ні, - різко вимовила дивлячись на її вже похмуре обличчя. - Я ніколи не починала першою наші сварки. Це ти їх завжди починаєш. Навіть тепер почала вже сердитися так і не зрозумівши, що, я хотіла тобі сказати, - також стисла брови, відвела погляд. 

- Ага. І завжди, я, - зробила паузу на декілька секунд. Після продовжила. - Цікаво, все ж таки, що ти мала на увазі, що, я не зрозумію сенс. Для чого їх вчити!
Настя відвела очі в гору, потім в ліво і зі схиленою головою на бік подивилася на подругу. 

- Вони життя своє описували. Свої муки, кохання, розлуку. Нас примушують їх вчити, для того, щоб ми розуміли, що життя не легке і ніхто не піднесе нічого на тарілці зі словами " Ось тримай, все готово ". Потрібно самому всього добиватися. 

- Це, що сенс життя нашого? - Здивувалася

- Ні. Ти що, - натягуючи слова вимовила. - Кожний може написати свій сенс життя. Свою долю. І йти по своїй цілі. - Надалі тримала руки в кишенях. 

- Може досить, - обурилася. - Досить говорити цитатами інших людей. Ти моя подруга, яка має мене підтримати, а не говорити мені, що, я маю робити. 

Настя мовчала. Крокувала в перед дивлячись під ноги, щоб не зачепитися за гілки, які були розкидані після вчорашньої грози. 

Наталка сердито крокувала біля неї. Щоки були надуті від злості, а також швидко вдихала повітря. Інколи поглядом очима водила дивлячись на подругу. Обурливою розглядала на її обличчя, яке і надалі сяяло немов у її житті все добре.

Дівчатка мовчали ще довго. Слухали , як високо над деревами свистів вітер хитаючи їх в сторони. 

Хмари в небі затягуватися, створювали темну, похмуру завісу на землею. Вітер посилювався розвиваючи все на своїй дорозі. 

- Насть? - подивилася в гору на небо. -  В тебе буде чим укритися.

Настя також підняла голову. Подивилася на темні хмари, які плили немов хвилююча річка створивши дещо схоже на хвилі у небі. 

- Надіюся, що ми встигнемо дібратися швидше ніж настане гроза - і надалі продовжувала дивитися на небо.

- Ти пам'ятаєш, скільки нам ще залишилося йти додому?

Настя опустила голову. Озирнулася в сторони, роздивляючись місцевість. 

- Ми щойно увійшли до лісу, залишивши за собою поля, - потерла потилицю. - Значить, ми вже близько.

- М-м-м, да. Ти гарно умієш орієнтуватися, - усміхнулася.

- Якщо ти така розумна, тоді чому сама не вмієш орієнтуватися, а питаєш мене!

- Я завжди ходила не задумовуючись скільки нам залишалося. 

Настя подивилася на неї, стискаючи брови на лобі. 

- Домовимося, - промовила вона. - Якщо почнеться дощ, то ми не будемо чекати одна одну. 

Наталка подивилася на неї у відповідь. Підняла одну брову. Здивовано дивлячись. 

- Я не розумію. Вроді ти старша, а несеш якусь дурницю.

- Ти мене злиш, - швидко вимовила. - Думаєш, що вже доросла і розумна? Тому я хочу щоб ти сама вміла за собе постояти. 

- Ти думаєш, якщо почнеться дощ, тоді ти втечеш в перед. А я залишуся в заді відстаючи і загубившись в лісі. Про це ти думала?