Глава 2 / Захист дому

Захист дому

- Ось візьми, - подала йому в руки гроші. - Має хватити. Ти пам'ятаєш, що потрібно купити? - знову перепитала.

- Так бабусю, я пам'ятаю, - відкинув голову в сторону. Підняв очі в гору створивши незадоволення. 

- Не кривляйся, - злегка хлопнула по потилиці.
Різко кивнув головою в перед, притуляючи бороду до грудей.

- Сумку? - вимовила різко.

- Так узяв, - підняв праву руку показуючи їй.

- Тоді іди, - погладила його від плеча до низу. - Але довго не ходи. Гаразд.

- Ну бабусю, - дивився на неї. - Я вже не маленький. Досить цих дитячих пестощів.

Дивилася на нього водивши очима роздивляючись його від голови до ніг.

Хлопець розвернувся, підійшов до дверей, вхопив ручку відкривши їх 

- Не забудь купити молока, - викрикнула в наздогін.

- Добре, - відповів, уже знаходившись на дворі, швидко крокуючи до воріт.

Повільно йдучи хлопець роздивлявся в сторони в очікуванні когось побачити. Дивився на людей, які хазяйнували у своїх дворах. Деякі з людей стояли біля своїх воріт дещо обговорюючи один з одним. 
Володя з бабусею не мешкав далеко від базару. Приблизно метрів вісімсот-п'ятдесят і тому не було куди спішити.

Зупинився навпроти одно з дому. Який виглядав немов малюнок, якоїсь дитини. Два поверхи з вікнами, сильно піднята криша. І весь окрашений в світло рожевий колір.
Піднявся на пальці, пробуючи заглянути із далека у двір. Але нікого там не бачив. Підійшов блище, вхопився рукою за ворота, які були не дуже високі. На верхівці воріт були з арматури закручені немов ракушка у равлика вироби. Хлопець знову піднявся на пальці на ногах. Витянув голову спробуючи дещо розгледіти, але так нікого і не побачив. 

Відійшов від воріт, засмучений, що не побачив те, що хотів. 

Вже почав відходити від воріт, як почув скрипіт дверей, які хтось відкрив виходячи з дому. Швидко розвернувся і знову підбіг до воріт. 

- Добрий день, - голосно промовив, що сили натягуючись над воротами. Але на нього не звернули уваги. - Добрий день Ульяна Василівна, - знову голосно промовив.

Жінка озирнулася в сторони. Але нікого не побачила. 

- Я тут, - підняв руку в гору. 

- Добрий день і вам, - відповіла у відповідь йому, не знаючи хто стоїть за воротами.

Вона наблизилася блище, відімкнула ворота, відкрила їх.

Хлопець в ту мить відійшов на два кроки в зад.

- Це ти Володьку, - промовила здивовано.

Хлопець посміхнувся. Тримаючи в лівій руці сумку, яку з легка вітер похитував в сторони.

- Ти хотів дещо? 

- Так, - витер носа. - Діана вдома? - соромлячись запитав 

- Так вдома. Але вона тепер зайнята. 

- А-а-а... - тримав голову схилену, дивлячись на землю.

- Ти хотів з нею іти гратись? 

- Ні-і-і... - різко вимовив. - Я хотів з нею побачитися, - зарумянилися у нього щічки. - Якщо вона не може тепер... Я можу прийти пізніше? - підняв голову, подивився на жінку.

В ту мить, як вони розмовляли стоючи біля воріт. З хати вийшла дівчина. Вона також не сразу побачила, що біля воріт хтось стоїть і попрямувала по своїм справам. Тримала в лівій руці відро чорного кольору і металічною ручкою з дроту. 

Дівчина прямувала до задньої сторони дому. З відра стирчали кульки мусора, декілька огризків від яблока накриті щільною оболонкою пилі. Стирчав в гору розірваний картон, розмальований фломастером. І декілька штук шкаралупи від яйця накриваючи верхівку.

- Доню, - голосно промовила в сторону дівчини.

Та різко обернулася і злегка налякалася від неочікуваності, що хтось буде звати її. В грудях сердце заколотало швидше. Вона озирнулася на голос, який звав її.

Жінка підняла руку, махнула нею, даючи зрозуміти, щоб та підійшла. 

- Підійди ближче. 

Дівчина зігнула коліна, поставила відро на землю, витерла руки об сукню, яка протягалася їй до колін. І почала прямувати до мами.

Хлопець почав нервувати, коли побачив, що вона вже близько. Ноги почали тремтіти, але цього не було замітно. Руки спотіли, він пробував витирати їх об свої штани.

- Привіт, - із посмішкою на губах підійшла до них. 

- Тут Володя хотів тебе побачити. Але не довго стійте, бо у нас ще багато роботи. Добре? - мама дивилася на доньку, але зустрічного погляду так і не дочекалася. - Ти мене зрозуміла? - вже з підвищеним тоном промовила.

- Так, - відповіла дівчина кивнувши головою. 

Жінка покинула їх закриваючи за собою ворота. Підійшла до відра, яке залишила дівчина, підняла його за ручку і віднесла до заднього двору.

Вони стояли так і не розпочавши розмову. Дівчина дивилася на нього, а він соромлячи дивився на землю зі схиленою головою. Лише похитував сумку, тримаючи її із заді рукою. 

Вітер хитав деревами, які сягали собою висоти неба. Берези були стрункими, світло-білими - немов одягнені в сукні. Красувалася собою і калина, своїми червоними ягодами стоявши з боку. 

Діти стояли, мовчали. Але те мовчання не було довгими.

- Куди ідеш, - не витримала вона і розрізали словами тишу, яка їх оточувала.

Він мовчав, лише водив очима швидко роздивляючись землю й інколи дивився на червоні тапочки з квіткою на верху, які носила дівчина.

- Я... - швидко видихнув.

Вона почала сміятися, приклала руку до рота, прикриваючись нею. 

- Дурко, - вимовила не віднімаючи руки.

Хлопець також почав сміятися. Водив лівою ногою в сторони по землі. Нарешті набрався смілості, підняв голову, подивився на дівчину.

- Привіт. - Продовжувала сміятися і помахала рукою віднявши її від роту.

У хлопця знову почервонілий щоки від сором'язливості. 

- Привіт, - тихими голосом відповів. - Вау... - не зміг стримати емоції і роззявив рота.

Її волоси ніжно парили за потоком повітря, який віяв із-за його спини. Вона немічної прикривала рукою обличчя від пориву повітря. Хлопець дивився на неї і розумів, що ніколи не перестане дивуватися її красі. 

- Мабуть буде дощ, - промовила дівчина. - Бо вітер сильний віє. Ходімо до хати. Ти хотів мені дещо сказати?