Глава 3

Коли ми входимо в ліфт я нарешті можу вдихнути від полегшення.  Притуляюся спиною до стіни і відчуваю блаженство.  Сміюся якимось своїм думкам, літаючи в хмарах.  Потім переводжу погляд на чоловіка, приходжу до тями і згадую, хто переді мною.  Намагаюся здаватися зібраною і серйозною. Хмурюся, гордовито задерши догори ніс.

- Що?  - запитально вигинаю брову у відповідь на те, що він дивиться на мене в упор, не відриваючись. - Подобаюся?

І знову цей ідіотській сміх виривається з мого рота.

- Та от думаю, коли ти вже нарешті натиснеш на свій поверх і ми поїдемо.  Я ж думки читати не вмію, не знаю номер твого поверху, - кивком вказує на кнопкову панель, змушуючи мої щоки палати від сорому.

- А, так, - стрепенулася я, натискаю на сьомий поверх і повністю уникаю зустрічатися поглядом з Кравцовим.

Ганьба.

Це ж треба було десять років не бачитися, щоб потім в один вечір виставити себе повною дурепою.

І знову сміюся, наче надихалася звеселяючого газу.

Я не контролюю цього!  Взагалі!

З ліфта виходжу так стрімко, що врізаюся в стулки, які ще не встигли відкритися до кінця.

- Куди ти так поспішаєш, Решетникова, - летить в спину з насмішкою.

Я на ходу розстібаю сумочку, намагаючись знайти ключі від квартири.  Позаду мене лунають глухі кроки.  Данило слідує по п'ятах.

Руки так тремтять, що зв'язка падає на підлогу.  Я розумію, що, якщо зараз нахилюся, щоб підняти їх, то просто впаду і вже не встану.  Запаморочення ж нікуди не ділося.

- Тримай, Міло, - простягає мені ключі Даня, - ти завжди така розсіяна або це на тебе моя присутність так діє?  - і знову сміється з мене.

- Мене просто так нудить від твого парфуму, що не можу дочекатися коли ти зникнеш, - вимовляю з роздратуванням, намагаючись потрапити в замкову щілину, але марно.  Цієї ночі ця задача для мене нездійсненна.

- Давай допоможу, - важко зітхає він, немов йому доведеться тягти по сходах мішок з картоплею, а не провернути три рази ключ у замку.

Я здаюсь.

Він робить це вправними рухами, я ж задивляюся на його пальці.  Знову.  А потім нерозумно сміюся, уявляючи їх у справі.

Кравцов відкриває переді мною двері.  Я не вірю своєму щастю.  Як же добре вдома!  І туфлі ці чортові зняти можна!  Ох, ніжки мої ніжки!  Вже і хитає не так сильно.

Я клацаю вимикачем, стягую з себе шубку, повертаюся, щоб повісити її до шафи і завмираю, дивлячись на чоловіка, який стоїть за порогом моєї квартири.

Він нишпорить по мені поглядом.  Руки в кишенях, не рухається, не наважується без запрошення перетнути кордон мого особистого простору.  Від нього віє легкою розгубленістю.  Впевнений чоловік, який затискав мене в танці, раптом різко випарувався, а на зміну йому прийшов простий хлопець.

Кілька миттів ми дивимося один на одного нічого не кажучи.  Потім куточки його губ нахабно повзуть вгору і я раптом розумію, що він безсоромно витріщається на мої ноги.  Без того коротка сукня задралася до непристойності, і я різко обсмикую її вниз.  Мені б з ним попрощатися, подякувати, що підвіз, але я випалюю те, що дивує навіть мене:

- Може, по чашечці чаю?

Даня, здається, від такої моєї гостинності втрачає дар мови.  Мовчить.  Кілька разів кліпає.  Потім тре долонею обличчя, бере себе в руки, перетворюючись в колишнього Кравцова.

- Тільки без отрути, будь ласка, - і переступає поріг моєї квартири, закриваючи за собою двері.

Я і Даня в одному закритому приміщенні.  І я його не виганяю.  І навіть не поспішаю поглузувати.  Боже, сказав би мені хто про це навіть день тому, я б назвала його божевільним і розсміялася в обличчя. Тому що це і справді з розряду фантастики.

Ноги заплітаються, тому я складаю руки за спиною, притуляюся до шафи і уважно стежу за чоловіком. Він без верхнього одягу.  Лише знімає взуття, а потім стає навпроти мене, чекаючи коли я запрошу його пройти далі.  А я просто кліпаю очима, як закохана в нього дівчинка, і розглядаю його нереальні очі.

У Дані темний колір волосся, а очі вицвілого блакитного кольору, який іноді переходить в сірий. Райдужка окреслена чорним обідком.  І виглядає це так дико і хижо.  Немов хтось випадково переплутав і нагородив його чужими очима.  Вовчими.  Роки пройшли, сам він змінився до невпізнання, а ось очі все ті ж.

- Ходімо, - я змахую з себе цю ману, відштовхуюсь від шафи і намагаюся йти прямо.  Ані скільки не сумніваюся, що Даня йде вслід за мною.

У мене невелика квартира-студія в центрі міста.  Мінімум меблів, максимум простору.  Все в світлих тонах.  Я майже не готую, тому кухня виглядає невинно чистою.

- Кава або чай?  - я відкриваю верхню полицю і завмираю, очікуючи вибору Дані.

- Чай.

Він сідає на стілець, скануючи поглядом простір.  Я ж перевіряю чи є в чайнику вода і клацаю кнопкою. Потім повертаюся до чоловіка і раптово відчуваю себе незатишно поруч з ним.  Навіщо взагалі покликала його?  Але він здається таким мужнім, сильним, красивим, справжнім ...

- Я піду переодягнуся, - знаходжу привід втекти від нього, щоб вмитися холодною водою і припинити думати про усілякі дурниці.