Глава 26. "Після"

Анна

— Я хотіла… чесно… але ви весь час зайняті…

— Господи, Анно! Ми щойно переспали, а ти досі мені викаєш. Може досить? — голосно видихає. Чую роздратування в його голосі.

Мовчить. І я мовчу. Боюся, щось сказати. Не знаю, як себе виправдати.

— Я... Я не знала, як про це сказати, — відповідаю, схиливши голову. Всередині палає сором і розчарування. Картаю себе, що не зізналася раніше.

Він не дивиться на мене. Відчуваю його гнів на мене і це переповнює серце важким болем.

— Я мав знати, Анно. Ти повинна була мені сказати правду, це був твій обов'язок. Але ти змовчала.

Швидким рухом одягає футболку, кидає швидкий погляд на мене. Наші очі зустрічаються, але я вже не бачу тієї ніжності і тепла, що колись там були. Замість них там оселилася байдужість і розчарування. Зараз переді мною холодний і відсторонений Ерік Барна.

— Я не маю наміру казати ще щось. Ти обманула мене. Цього достатньо, щоб я зробив висновки.

Слова пронизують душу гострим болем. Всі мої мрії, надії і прагнення розбиваються як кришталеві краплини. Сиджу на ліжку немов покинута лялька — зламана і нікому не потрібна.

Підводиться з ліжка, йде до дверей. Завмирає на мить перед тим, як вийти.

— Пробач мені, Ерік... Я не хотіла тебе обманювати, — шепочу, намагаючись втримати сльози. Але вже немає місця для виправдань. Все зіпсовано.

— Я знав, що ти незаймана. Але чекав від тебе правди. Хотів почути її саме від тебе, — каже не обертаючись.

Відчуваю докори сумління. Неприємний тягар гнітить і стає важко на душі. Блін, як паршиво, гірше нема куди. Тілесний біль ніщо у порівнянні з тим, що коїться у мене на серці.

Ерік виходить з кімнати не попрощавшись, зачиняє за собою двері. Здригаюся від клацання клямки. Воно лунає пострілом в нічній тиші. Залишаюся сама, з розбитим серцем і з відчуттям всепоглинущої самотності.

Не стримую емоцій і даю волю сльозам. Ховаюся під ковдрою, наче вона може захистити мене від жорстокого навколишнього світу. Жаль, розчарування і біль охоплюють мене. Я думала, що мій перший раз буде особливим, що я знайду щастя в обіймах Еріка. А тепер я залишаюся сама зі своїми зруйнованими мріями і знищеними сподіваннями.

Таємниця цноти виявилася вимушеним обманом. Але саме через неї я втратила не тільки свою невинність, але й довіру людини, яку кохаю.

Минає кілька днів. За весь цей час я жодного разу не бачила Еріка. Не думала, що живучи разом під одним дахом можна так просто уникати одне одного.

В серці й далі панує спустошення. Кожен погляд у дзеркало нагадує мені про те, що сталося. Мої очі тепер постійно виглядають сумними і втомленими, ніби я загубила своє внутрішнє світло. Вони відображають лише подряпини на серці і сльози, які стали моїми вірними супутниками.

Великий і просторий будинок здається чужим і покинутим. Можна було б подумати, що Ерік взагалі не повертається додому, але я чую його кроки. Як пізно вночі він йде до своєї спальні, проходячи повз мої двері. Моментами виникає дике бажання вийти з кімнати і зупинити його, але мені не вистачає сміливості.

Погода також зіпсувалася і щодня дощить. На душі й так погано, ще й за вікном похмуро. Сонце не визирає з-за щільної сірої завіси з хмар і здається, що липень закінчиться в мряці і прохолоді.

В один з таких сумних днів телефонує Настя. Ми останнім часом тільки переписувались. Я не мала сил на відверті розмови, тому розписала все, що зі мною відбулося в кількох повідомленнях.

“Коротше, мені набридло писати! Або ми зараз поговоримо або я на тебе ображусь” — ставить ультиматум і мені не залишається більше нічого, як погодитися на телефонну розмову. Втрачати одну-єдину подругу я не ризикну.

— Ну? Розповідай! — одразу налітає з питанням, як тільки я відповідаю на її дзвінок. — Як тобі секс? — каже грайливим голосом подруга і робить наголос на останньому слові. Вона промовляє його так, наче це щось особливе і надзвичайне.

— Гівно собаче.

— Що-о-о? — сміється Настя.

— Секс цей… Взагалі не сподобалось, — кажу понуро.

— Тобто? Хіба тобі не було приємно? — дивується.

— Ну-у-у… Спочатку було кльово. Пестощі, поцілунки. А коли справа дійшла до… ну… того самого… Коротше, далі був повний відстій. Боляче і неприємно. Не хочу я більше того сексу, — розчарування змінює мій голос і я скрушно зітхаю.

— Ото дурненька! — Настя знову сміється. — Так буває, що перший раз болить. Потім буде приємно.

— Не буде, — бурмочу, як якась старушенція. — Бо я жодному чоловіку не дам до себе доторкнутися.

— Слухай, а може той твій цілий Ерік коханець не дуже вправний? Може він імпотент?

— А як ти думаєш, він все зробив… він би не ввійшов з м’яким цим… а в нього та штука була тверда, як камінь…

— Та штука у чоловіків має назву, — пирхає Настя. — Йому ж вже під сорок. Передпенсійний вік. Випив Віагри і поліз до тебе.

— Та все в нього нормально! Перестань дурниці молоти, — шиплю на неї.

— Та я прикалуюсь, Ань! Не бери близько до серця. Треба ж тебе якось розвеселити. А то таким голосом говориш, наче ти не цноту втратила, а захворіла на щось серйозне. Тьфу-тьфу-тьфу! — спльовує Настя і стукає тричі по чомусь твердому.

— Та справа не в цноті. А в Еріку. Здається він мене ігнорує.

— З чого ти взяла? — Настя стає серйозною.

— Ми з ним не бачились жодного разу після тієї ночі. А вже кілька днів минуло.

— Що чесно? — охає подруга.

— Так. Він обурився, що я не сказала про свою незайманість, — скрушно зітхаю. — Насть, я не знаю, що мені робити, — кусаю губу від хвилювання. — Я почуваюся винною, а ще мені тут дуже самотньо. Я наче в тюрмі.

— В дуже розкішній тюрмі, — жартома каже. — Анют, я б на твоєму місці спробувала все пояснити. Якщо не поможе — то вже так і буде. Зрештою, він тобі не обіцяв проводити час разом. Ти для нього своєрідна ємність для майбутньої дитини. Йому головне, щоб ти завагітніла, виносила дитя і народила його. А далі — бувай здорова, чорноброва!