Глава 24. "Особливий пункт"

Ерік

Думаю над розповіддю Анни всю дорогу додому. Крадькома поглядаю на неї, як вона зіщулившись сидить із заплющеними очима і тихо дрімає.

Прокручую в думках її слова і знову в душі починає закипати обурення.

Коли слухав її розповідь, серце билося швидше, вражене одкровеннями про минуле. Біль і злість пульсували в грудях, коли дізнався про жахливі події, які вона пережила. Анна відкрилася і довірила мені свої темні таємниці, хоча їй було неймовірно боляче все розповідати.

Злість на її батька наростала в мені з кожним словом. І навіть зараз, коли я згадую її слова, я знову злюся. Яким самозакоханим бездушним егоїстом потрібно бути, щоб влаштувати таке життя рідній дитині? Не розумію, як можна бути таким жорстоким і безжалісним до своєї дитини? Цей чоловік не заслуговує бути батьком.

Відчуваю блискавку гніву, яка знову пронизує кожну клітину мого тіла. 

Подекуди я боюся себе. Щоб не стати таким черствим і бездушним, як тато Анни. Занапастити життя дитини своєю обмеженістю і невмінням дарувати емоції. Адже знищити самооцінку можна не тільки вчинками. Достатньо принизливого ставлення чи морального тиску.

Роблю глибокий вдих, щоб вгамувати негатив на душі. Злість відступає від серця і співчуття до Анни заміщує її. Сила і воля дівчини вражають.  Попри все вона зберегла позитив. На перший погляд, ніколи не здогадаєшся, який тягар у неї на душі. Вона не впала на дно, не почала робити дурниці і не втратила себе у жорстокому світі.

Тепер здається зрозумілим, чому вона так швидко погодилась на мої умови і підписала угоду.

Вкотре переконуюсь, що зробив правильний вибір. Ця дівчина шукала вихід зі своєї темряви і не розглядала сурогатне материнство, як можливість збагачення. На відміну від інших претенденток. Тому мені не шкода заплатити їй солідну суму. Ті гроші дадуть їй змогу розпочати життя з чистого листа, опору і впевненість у собі, можливість дивитися у майбутнє з радістю в очах.

Після благодійного балу кілька днів проводжу в роботі. Вдома тільки сплю. Вдосвіта покидаю маєток, а ближче до опівночі повертаюся. Будинок у повному розпорядженні Анни. Не знаю навіть чим вона розважає себе щодня, бо ми ні разу не перетнулися за ці дні. Але думаю, що сумувати їй не доводиться. Мій дім облаштований так, що можна тижнями з нього не виходити.

Сьогодні так багато справ, що не помічаю, як підходить вечір. Їду трасою з сусіднього міста і мрію про розслаблюючу ванну. Майже цілий день за кермом, вже спина починає нити від болю. Але ще мушу заскочити на ту заправку, де працювала Анна. Вирішити її питання.

Звертаю з траси і гальмую на паркувальному місці. Працівники, угледівши мене, всі як один, починають метушитися і вдавати робочий вигляд. Хмикаю, але своєї іронії не показую.

— Доброго вечора, Еріку Ігорьович! — голос старшого менеджера Богдана випереджає навіть дверний механізм. Поки я заходжу всередину магазину, хлопчина поспіхом виходить з-за прилавка і поспішає мені на зустріч.

— А він добрий? — дивлюсь з-під лоба на нього. Тримаю погляд на його переніссі. Хлопець знічується під моїм гострим поглядом. — Де та дівчина, яка обслуговувала мене минулого разу?

— Я її звільнив, — переконливим голосом каже Богдан. — Те, що вона накоїла… Таке неподобство не можна пробачати. Такого більше не повториться і наша заправка й надалі триматиме першість в обслуговуванні клієнтів! — переможно всміхається, показуючи криві зуби.

Ти глянь, який жополиз. Мене верне від таких. Треба провчити нахабу.

— Хлопче, я б на твоєму місці не був таким радісним.

Після моїх слів усмішка з худого обличчя зникає зі швидкістю світла, її як вітром здуває.

— Від сьогодні ти стаєш на колонки. Будеш працювати на посаді Анни.

— Але…

— І виплатиш їй її місячний оклад плюс докинеш свою премію, — дивлюся, як з обличчя Богдана злазить вся фарба і він стає блідим, як крейда. — Скажи ще дякую, що я тебе не звільнив і не наклав на тебе штраф.

Розвертаюся і прямую на вихід.

— О, і до речі, — кажу на ходу. — Щоб не барився зі дзвінком з вибаченнями. Гадаю, у тебе зберігся номер Анни.

Зловтішна істота, яка сховалася в темних закутках моєї душі, радісно потирає маленькі долоньки і задоволено всміхається.

Ні краплі не шкодую. Цей самозакоханий пеньок заслуговує на урок. Нехай не думає, що чимось кращий за інших, бо обіймає вищу посаду.

Покидаю заправку так само швидко, як і приїхав. Думаю, що Анна заслуговує на справедливість. Хоча б на її краплинку. Тим паче вся ця епопея з її звільненням трапилася і за моєї участі. Якби я її не налякав того дня, вона б не облила мене і жила б собі далі, не знаючи проблем.

Але тобі б ми не зустрілися з нею в клініці…

Як все ж таки життя вміє закрутити!

Вже майже біля будинку дзвонить телефон. На екрані висвітлюється номер мами і її чарівна фотографія.

— Привіт, ма! — вітаюся, як тільки приймаю виклик.

— Еріку, ти знову мене ігноруєш? — мама заводить свою улюблену пісню. — Вже скільки днів минуло, а від тебе ні звісточки!

— Мам, не починай, — втомлено зітхаю.

— Та й ще двері мені не відчиняєш! — продовжує свій обурений монолог, а я витріщаюся на телефон.

— Та мене вдома немає, — виправдовуюсь. — Стоп. А ти що, зараз у мене? — підіймаю брови у подиві.

— Якщо точніше — то під твоїми дверима. В будинку все світиться, як на Різдво, але ніхто не відчиняє!

— Секунду, ма. Я зараз буду! — закінчую розмову і притискаю педаль газу.

Автомобіль гарчить і рве з місця. Сіра стрічка асфальту миттю зникає під колесами. Менш ніж за десять хвилин, долаю відстань до будинку. В’їжджаю на територію маєтку і одразу помічаю білий мамин автомобіль поруч з головним входом. Зупиняю джип, глушу двигун і виходжу. 

Шукаю маму поглядом. Помічаю її в саду, у відкритій альтанці під розложистим кленом.

— Мам! — гукаю її і вона одразу повертає голову на мій голос. Рідне обличчя прикрашає усмішка. Йду до неї. — Чому не попередила, що збираєшся до мене?