Глава 23. "Візит"

Анна

Додому… Від цього слова серце стискається і зменшується в розмірі. Я вже й забула, що таке дім. Справжній дім, де тебе чекають і люблять. Дім, в якому ти почуваєшся в безпеці і відчуваєш комфорт. Дім, який наповнює тебе силою і де ти можеш відновитися морально, сховатися від жорстоко зовнішнього світу… За останні два роки життя з татом це все зникло, випарувалось як вода на сонці, залишилося в минулому — в спогадах про щасливу сім’ю.

В мовчазній тиші вертаємося з благодійного балу. Не помічаю, як дорогою поринаю в дрімоту. Очі самі заплющуються і я не можу протистояти бажанню їх заплющити. Автомобіль м’яко долає шлях, в зручному сидінні почуваюся як в колисці.

Втомилася я. Стільки всякого відбулося… Аж занадто багато. Добре, що Ерік мовчить. Зовсім не маю сил підтримувати розмову.

В голові знову і знову крутяться події сьогоднішнього вечора. Згадується Олекса, від якого стає мерзенно на душі. І бісяча Кіра. Не знаю чому, але ці двоє викликають у мене злість. Принаймні я вже можу бути впевненою, що Ерік не гей, як я думала спочатку. У нього немає дружини, але зв’язки із жінками є. Принаймні, якась Вікторія, з якою мене сплутав Олекса і та сама Кіра (щоб її качка копнула!). Темні почуття знову розливаються гіркою плямою на серце. Невже це ревнощі?

Ох, Аня… Щось ти занадто захопилася Еріком. Не варто втрачати голову і закохуватися. Потім же гірше буде. Але щось мені здається, що вже пізно…

Наступні кілька днів ми з Еріком навіть не перетиналися. Коли я прокидалася — його вже не було. Засинала я також на одинці, бо повертався він дуже пізно. Тому я звикла проводити час сама. Читала книги, грала на фортепіано, плавала в басейні, засмагала. Прибирати і готувати їсти тут було кому. Щодня приходили наймані люди і робили всю потрібну роботу. Як всередині будинку, так і зовні. Тож мій цілий день складався з неробства. Спочатку я не мала куди себе подіти, бо звикла весь час працювати і по дому робити необхідне. А тут… Як на відпочинку, чесне слово.

В один з таких ледачих днів вирішую набрати Настю. В останні дні ми ніяк не могли вийти на зв’язок. Вона вибралася зі своїм хлопцем в подорож по штатах і ясна справа, що їй не до мене. Але вчора вона написала, що вже вдома і ми домовилися, що по обіді я їй зателефоную. Пускаю виклик і чекаю на її відповідь.

— Привіт, сонце! — каже Настя бадьорим голосом, а я всміхаюся від вуха до вуха. Так довго не чула рідний голос, що не можу стримати радості.

— Привіт, Насть! Я скучила! — видихаю емоції, бо не хочу плакати.

— Ой, Анютко! А я як скучила! Мені стільки треба тобі розказати! Ух! — стрекоче подруга на емоціях.

— Мені теж! — сміюся. На душі так добре від розмови з Настею. — Ти навіть не уявляєш скільки!

— Так, я налаштовуюсь на довгу розмову. Зроблю собі ще одну каву. Я хоч нещодавно одну випила, але відчуваю, що треба ще. У нас дев’ята ранку доходить. І ти теж щось зроби собі. Яка зараз година в Україні?

— Майже четверта. І я щойно освіжилася в прохолодній водичці басейну і лягла відпочити на зручний лежак, — беру високу склянку з лимонадом, в якій плаває лід і роблю обережний ковток. — І п’ю лимонад.

В телефоні на якусь мить зависає красномовна мовчанка, а потім Настя вибухає:

— ЩО БЛЯХА?!

Захлинаюся лимонадом від її реакції і починаю кашляти, паралельно вмираючи від сміху.

— Ой, ну ти мене розсмішила, — кажу крізь кашель і витираю сльози, які виступили на очі.

— Аня, ти що, виграла в лотерею? — голос Насті повертається у звичну тональність. — Басейн?! Де ти його знайшла?

— В Еріка за будинком.

— Хто такий Ерік?!

— Чоловік, у якого я живу.

— ЩО БЛЯХА?! — Настя знову кричить в трубку, що я змушена відсунути руку від вуха.

Мене шалено тішить реакція подруги. Вона ж нічогісінько не знає ані про Еріка, ані про все те, що сталося зі мною за цей час.

— Перестань викрикати і зроби собі кави. На тебе чекає довга розповідь, — кажу їй і починаю з того моменту співбесіди в клініці репродукції і свого знайомства з Еріком Барною.

Настя уважно слухає і засипає тонною запитань. Намагаюся поділитися з нею усіма подробицями. А коли кажу, що отримаю за народження дитини сто тисяч євро чую втретє її “ЩО БЛЯХА?!”.

Нарешті моя розповідь доходить до нещодавніх подій і я із завмиранням серця ділюся з нею потаємним:

— А потім він мене поцілував. Вдруге. І це було так казково і шалено, що я втрачала зв’язок із реальністю, — млосно зітхаю, бо під ямочкою починає скоботати від приємних спогадів.

— А-а-аня-я-я-я, — протягує Настя і цокотить язичком. — Дівчинко, ти втюрилась, — пирскає від сміху.

— Хіба це погано?

— Закохатися? Звісно, ні. Але навряд чи цей Ерік дасть тобі те, про що ти мрієш. Розбите серце болить так само як фізична рана.

— Принаймні у мене будуть гроші, — кажу сумним голосом.

— І то правда. А на коли планується зачаття?

— Ще не знаю. Можливо в угоді зазначалося, але я її майже не читала. Я хотіла якомога швидше покінчити з тим усім. Ти ж знаєш, який у мене тоді був стан. Я була ладна на все.

— Звісно, що пам’ятаю, — Настя зітхає. — Але Анют, не втрачай голову і не забувай, для чого саме він обрав тебе. Ти повинна народити йому дитину. А далі що?

— А далі ніякої моєї присутності в житті дитини і в його житті, — цитую слова Еріка.

— Ну от. Тому будь обачною і тримай свої почуття на короткому повідку.

Після розмови з подругою в моїй голові почався хаос. Думки наввипередки гасали одна перед одною. Я думала одночасно про все і в той самий час ні про що. Після запитання Насті про зачаття мені й самій стало цікаво, коли воно має відбутися. І це найперше, що я запитаю в Еріка, коли побачу його.

До заходу сонця розслабляюсь біля басейну. Навіть вдається задрімати у затінку парасольки. Зморена сонячним теплом і смачною їжею солодко сплю, аж поки природний поклик в туалет змушує розплющити очі.