Глава 22. "Щиро і відверто"

Анна

Питання про маму застає мене зненацька. Настрій стрімко летить в прірву. Наче й не було цієї радості і легкості, яку я відчувала ще мить тому. Натомість на душі розливається гіркота і сум.

— Вибач, я не… мені… — слова даються важко через емоції, які на мене накотилися. Сльози миттю застилають очі. Не стримуюся і починаю плакати.

Ерік хоче торкнутися обличчя, але я вириваюся з його обіймів і тікаю з зали. Не бачу куди біжу, тільки б якомога далі звідси. Вбігаю в іншу залу, де людей майже немає. Витираю заплакані очі і шукаю поглядом вихід. Подумки згадую, якими коридорами ми дісталися сюди і по пам’яті знаходжу головні двері артгалереї.

Вибігаю на вулицю. Прохолодне повітря торкається розпашілих щік. Добре, що мене ніхто не бачить в такому жалюгідному стані. Всі гості зараз насолоджуються фуршетом і танцями. Тільки я страждаю від внутрішніх демонів минулого.

Помічаю неподалік сквер і прямую туди. Мені потрібно побути наодинці з собою, дати лад думкам, втихомирити емоції. Йду до лавки, скидаю туфлі і сідаю з ногами на неї. Мені капець як паршиво на душі. Обіймаю коліна і знову душуся сльозами.

Не розумію, чому мене так накрило. Скоріш за все виною є зайве шампанське. Я взагалі стільки багато не пила за все своє життя.

Душевний біль, який я тамувала в собі, невимовлені образи на батька, весь негатив, що скупчувався в мені останнім часом… Все це вибухнуло в такий не слушний момент. Одне запитання Еріка зруйнувало високий мур, який я так старанно будувала, ховаючи за ним весь свій негатив.

В грудях аж палає від печалі. Схлипую раз у раз, намагаюсь опанувати себе, але сльози продовжують душити.

— Анно? — чую раптом знайомий голос.

Дивлюся в той бік, звідки лунає голос. Висока постать рухається в мій бік, а я похапцем витираю заплакані очі. Блін, як незручно. Ерік підходить, сідає поруч. Кладе руку на спину і легенько починає гладити, заспокоюючи.

Боже, як мені не вистачало саме такого простого дотику.

— Анно, — шепоче, притискає до себе. Не пручаюся. Кладу голову йому на груди. Дивно, але стає легше. — Ти не сама, я тут з тобою. Що трапилося?

Ох… Як важко. Зітхаю. У мене стільки проблем, що і не знаю з чого почати. Знову зітхаю. Мовчу, бо не впевнена, чи варто його занурювати у водоверть моїх життєвих негараздів.

Приємне тепло розливається всередині. Наче мене занурили в теплу ванну з мильною пінкою. Ерік пригортає мене сильніше, а в мене серденько заходиться від захвату й емоцій, які виникають поряд з ним. Підіймає моє обличчя і дивиться. Сірі очі проникають в саму душу.

А потім…

Ніжно торкається губами до моїх губ. На мить у мене завмирає серце. Млосно зітхаю, бо солодкий поцілунок паморочить голову. Емоції змішуються і течуть бурхливою рікою. Захват, запал, подив, бажання і навіть страх. Все вирує в мені, розпалює вогонь в грудях. Поцілунок, як вогняний спалах, осяює весь світ навколо нас. Моє дихання зливається з диханням Еріка і цей момент здається нереальним і солодким водночас.

Міцні чоловічі руки м’яко обіймають мене, притуляють до себе. Наші губи з’єдналися у ніжному танці, який щосекунди переростає в полум’яне і запальне танго. Піддаюся миттєвій спокусі і розчиняюся в приємній млості, забуваю про все навколо. М’які губи Еріка цілують мої, відповідаю на його пестощі, насолоджуюсь звуками серця і мелодією тіла. Страхи і сумніви розсіюються, зникають в морі пристрасті.

Рука Еріка пливе по спині вище, торкається шиї і мене вкривають сироти. Сильна енергія пронизує тіло, коли він занурює пальці у волосся і легенько стискає їх. Його подих стає важчим, а я радію, що сиджу. Бо й так відчуваю тремтіння в тілі і навряд чи змогла б встояти на ногах. Пристрасть проникає в усі мої клітини, стаючи невіднятною частиною мене. Внизу живота знову пульсує, горить й стискається. Я знемагаю від шалених відчуттів, тану від неповторного смаку поцілунку, яким я так спрагло насолоджуюсь.

Солодкий момент закінчується так само неочікувано, як почався. Наші губи роз’єднуються і перші секунди я ховаю очі, бо не знаю, як себе поводити. Дихання збите і часте, як після стрибків на скакалці, а серце аж колотиться. А ще я відчуваю збудження. Напевно це саме воно. До Еріка я ніколи не відчувала таке інтенсивне бажання і жагу, яка проникає в кожну клітинку мого тіла, змушуючи мене жадати продовження.

— Ти вже не плачеш, — тихо мовить Ерік і я мовчки хитаю головою. Я ще й досі в його обіймах. Впираю чоло в його плече і вдихаю знайомий чоловічий аромат.

— Не плачу, — шепочу кудись йому в груди.

Я вже й забула, що плакала. Зараз в моїй голові немає думок, залишились самі відчуття. Приємні відчуття. Щось магічне і неперевершене, як та мелодія, що звучить зараз в моїй душі.

— Я хочу знати чому ти так відреагувала на мою пропозицію, — голос Еріка повертається у звичний тон і стає владним і беззаперечним.

Серце тремтить від хвилювання, від присутності Еріка поруч. Він не квапить мене, терпеливо чекає, коли я почну свою розповідь. Хотілось би уникнути цієї розмови, але знаю, що відмовчатися не вийде.

Час знову розпочав свій плин, навколо знову все ожило. Хоч зараз майже ніч, але цвіркуни в траві і сови не збираються спати.

— Напевно я можу поділитися з вами своєю історією, — шепочу, тримаючи його руку в своїй. В моєму голосі відбиваються змішані почуття тривоги і невпевненості.

— Можеш, — промовляє впевнено.

— Дякую, — шепочу.

Відчуваю, що разом з ним зможу пройти крізь будь-яку темряву.

Можливо, мені не варто боятися відкритися йому, розповісти про своє минуле.

— На жаль, ваше бажання познайомитися з моєю мамою ніколи не здійсниться.

Переводжу подих, щоб сказати найважливіше.

— В шістнадцять я втратила маму, — починаю розповідь тремтячим голосом. — Вона була найкращою людиною, яку я коли-небудь знала. Все, що у мене було, це дала мені вона: — любов, тепло і безпеку. Але одного дня…