Глава 20. "Благодійний бал"

Анна

Цей вечір здається особливим. Сповненим магії й загадковості. Побачити світ багатих та знаменитих — недосяжна мрія для мене. Аж не віриться, що саме я, проста дівчина з бідної сім’ї, перебуватиму сьогодні серед світського бомонду. Доля наді мною або жартує, або випробовує мене.

Нервово стискаю пальці в кулаки і розправляю м’яку тканину сукні на колінах. В грудях вирує водоверть з емоцій. Радісне піднесення змінюється панікою і так по колу.

Може краще відмовитися поки не пізно?

Зиркаю на Еріка, який зосереджено веде автомобіль. Він сто відсотків розсердиться, якщо я скажу йому зупинитися і відвезти мене назад.

Але в той самий час я хочу бути поряд з ним. Відмовлятися буде шаленою дурістю.

Навряд чи птах щастя колись знову потрапить мені до рук. Коли ще випаде нагода потрапити у вищі верстви населення? Відповідь й так відома: ніколи. Попереду мене чекає вагітність, потім — пологи, а далі наші шляхи з Еріком розійдуться.

Тому сьогоднішній вечір повинен стати найкращим в моєму житті! Його вже можна вважати найкращим. Я в дорогому автомобілі, одягнена в сукню за кілька тисяч гривень, їду на доброчинний аукціон!

Ще місяць тому я про таке й не мріяла.

А поряд не просто чоловік, а мільярдер. До того ж нереально привабливий. Хіба не казка?

Життя таке бентежне і мінливе. Нещодавно я непокоїлася чи буду мати що їсти, а зараз переймаюся, що їду на благодійний бал.

Тож геть тривожні думки. Мені випала можливість пізнати Еріка краще і я не збираюся її втрачати. Знову дивлюся на нього і в грудях починає скоботати і солодка знемога. З’являється щось таке, від чого дихання пришвидшується й водночас стає приємно.

Ерік тим часом скеровує автомобіль з головної дороги і гальмує поряд з великою скляною будівлею. Замість стін — тут великі вікна, які здалеку здалися мені суцільним склом. Над широким входом яскравими літерами світиться назва “Артгалерея сучасного мистецтва”. Ціла купа дорогих і сучасних іномарок довкола, біля входу — чоловіки у смокінгах і жінки у вечірніх сукнях. Тут зібралися багаті і заможні люди з усього міста.

Поки Ерік обходить авто і йде до дверей, щоб допомогти мені вийти, важко ковтаю і роблю глибокий вдих, щоб заспокоїтись.

— Як настрій? — цікавиться, коли я опиняюся поряд з ним. Сірі очі проникають в душу.

— Почуваюся зніяковіло, зайвою на такому пишному заході і не знаю, як поводитися, — випалюю на одному дихання.

Схоже, моя відвертість тішить його, бо вперше за весь час я бачу на його вустах легку усмішку.

— Не варто хвилюватися. Просто будь собою, — він подає мені лікоть і я беру його під руку. Долівка сукні майже сягає асфальту і я мушу її злегка підтримувати, щоб випадково не стати на неї.

Проходимо крізь великі дерев'яні двері галереї. Схвильованість тремтить у моєму серці від особливої атмосфери, яка панує всередині. Очам відкривається величезний простір, наповнений кольорами, формами і різноманітними образами. Всередині галереї грає тиха музика, додаючи магічності та емоційності усьому простору.

— Тут дуже красиво, — промовляю вголос свої думки.

— Так, тільки занадто людно, — погоджується Ерік і ми йдемо далі.

Серце б'ється все швидше і швидше, коли я бачу скільки людей тут зібралося. Помічаю знайомі обличчя, які я бачила по телевізору і в інтернеті. Від цього починаю ще більше хвилюватися і тремтіти, усвідомлюючи, що опинилася серед такого вишуканого і знатного товариства.

Добре, що я тримаю Еріка під лікоть. Він, на відміну від мене, йде з кам’яним обличчям і час від часу з кимось вітається.

— Хочеш подивитися на виставку?

— Так. Дуже.

Ерік киває і веде мене в інший зал.

Поміж вишуканих виставкових стендів, яскравих прожекторів та таємничих тіней, розповідаючи про свою історію, розташовуються шедеври сучасного мистецтва. Картина за картиною, скульптура за скульптурою — кожна робота вражає своєю унікальністю та виразністю. Від абстрактних композицій до реалістичних портретів, кожне творіння запрошує мене у свій власний світ.

Навколо зібралося багато людей, які розмовляють між собою, діляться враженнями, обговорюють твори мистецтва. Чути сміх та захопливі вигуки, коли хтось виявляє особливу симпатію до певної роботи.

Мій погляд бродить по залі, помічаючи розмаїття емоцій на обличчях відвідувачів. Від захоплення і захвату до задумливості та інтелектуальності. Мені й самій хочеться охати від захвату, але скромність не дає. Проймаюся кожним елементом, кожною деталлю творінь, що оточують мене. Цей світ мистецтва, яким я ніколи не могла насолоджуватися раніше, захоплює мене і залишає слід у моєму серці.

— Подобається? — голос Еріка повертає мене у реальний світ.

— Неймовірно, — шепочу в якомусь екстазі.

— Радий це чути, — на його обличчі з’являється задоволення. — Ходімо ближче до зали. Зараз почнеться аукціон, а потім буде фуршет.

З великою неохотою йду за ним. Але не встигаємо пройти і кілька кроків, як на Еріка з розкритими обіймами суне худий і кострубатий чоловік з залисиною і впалими щоками.

— Ерік! Старий пес! — голосно гукає незнайомець, вони обмінюються рукостисканнями і навіть обіймаються.

— Привіт-привіт! Як справи? — Ерік обертається до мене, щоб представити: — Олексію, це…

— Вікторія, так? — перебиває той і запитально підіймає брови. Робить ковток шампанського і якось дурнувато всміхається. Його очі блукають з хтивою цікавістю по моєму тілу. Таке враження, що він щойно обмацав мене всю. Стає бридко і неприємно.

— Ви мене з кимось сплутали, — ховаю розгубленість за усмішкою.

Але в голові миттю спалахує питання: хто така Вікторія? — Я - Анна.

— Напевно, — стинає байдуже плечима. —  В мене пам’ять на обличчя жахлива, — сміється. — Я б на вашому місці не вірив цьому хитрому лису, — легенько плескає по плечі Еріка і підморгує йому.

— Нам вже час, Олексо, — мовить Ерік, бере мене під лікоть і ми відходимо.