Глава 19. “Відчути себе Попелюшкою”

Анна

Застигаю на мить. Одна емоція змінює іншу. Подив, радість, паніка, розгубленість, піднесення. Вихор почуттів закрутив мені голову, що я аж забула як дихати.

Ерік пропонує супроводжувати його на благодійний бал. Мені не почулося? Бал?! Заради всіх святих, вщипніть хтось мене!

Він не кепкує? Вивчаю його обличчя, але не помічаю й натяку на усмішку. Отже, не жартує.

Мені випала нагода побачити його світ, але я боюся потрапити в нього. Бо… мені там не місце. Радісне піднесення і захват миттю змінюється розчаруванням. Наче я сильно відштовхнулася від батута, високо підстрибнула і-і-і-і….гепнулася на асфальт.

— Дякую за запрошення, але я відмовлюся.

Ерік звужує очі і пильно дивиться на мене. Схоже, йому не до вподоби моя відповідь. Не витримую його пильного погляду і опускаю очі.

— Чому? — в голосі звучить вимога.

Відчуваю тиск, що наростає всередині мене. Відмова, яку я збираюся висловити, здається дрібною і недостатньою для нього.

— У мене немає відповідного одягу, — кажу з удаваною впевненістю. Це часткова правда, але не справжня причина моєї відмови.

— Анно, про одяг я й так знаю. І про причину твоєї відмови здогадуюсь. Але хочу почути тебе, — наполягає й тисне на мене.

— Хіба не очевидно? — знаходжу сміливість поглянути на нього знову.

— Ні.

Замислююся над причиною своєї відмови. Чому я не хочу піти на цей вечір з Еріком? Можливо, це страх зустрітися з його іншими знайомими, з тими, хто знає його краще, ніж я. Можливо, це невпевненість у собі і почуття дискомфорту від того, що я ніколи не була на таких вишуканих заходах. А можливо, це захисна реакція, щоб не стати посміховиськом серед тих, хто там збереться.

Ерік знову роздивляється моє обличчя, ніби шукаючи в ньому відповіді на своє запитання. Його брови сходяться на переніссі, а вираз обличчя стає зосередженим.

— Ерік, я... — слова застрягають у горлі. Замислююся, як говорити щиросердно, не тікати від його запитання, але при цьому не розкривати всіх своїх переживань. Бачу його очі, сповнені цікавості та турботи.

Повільно відводжу погляд і фокусуюся на руках, які неспокійно розгладжують складки на коліні моєї спідниці. Треба вгамуватися. Хапаю келих з водою і роблю кілька великих ковтків. Кладу руки на стіл, починаю розгладжувати скатертину долонями. Нервую.

— Ерік, мова не тільки про одяг. Благодійний бал — це не те місце, де я буду почувати себе комфортно, — слова ледь-ледь виходять з мене, промовляю їх тихо й пошепки, голос переповнений справжнім переживанням. — Я відчуваю себе недостойною таких заходів. Там будуть багаті і впливові люди, а я... я — це просто я, — стинаю плечима і підтискаю губи.

— Ти переймаєшся тим, чим не мала б.

Простягає руку і ніжно кладе палець під моє підборіддя, змушуючи підняти голову. Завмираю від несподіванки. Відчуваю тепло і впевненість, якій йдуть від його руки. Від цього дотику тьохкає серденько і починає битися швидше.

Підіймаю погляд і знову зустрічаюся з його очима, які проникливо вивчають мене. Глибокі й розумні, загадкові, як густий туман. Час завмирає між нами, а в повітрі чутно звуки ресторану і тиха музика на фоні.

— Анна, розумію твої сумніви і переживання. Але я не приймаю відмови, — його голос звучить владно, впевнено і водночас лагідно.

Моє серце гулко відлунює в грудях від усвідомлення того, що у мене немає вибору. Ми обмінюємось поглядами. 

— Ерік, а ви вмієте переконувати, — відповідаю з легким тремтінням у голосі. Зітхаю. — Гаразд, я піду з вами. Але... будь ласка, вбережіть мене від пліток і засуджень інших людей, — дивлюся на нього очима сповненими надії і сподівань. Натякаю, що не хочу бути мавпочкою в зоопарку, на яку прийшли подивитися люди.

Він накриває мою руку своєю, легко її стискає. 

— Ніхто не посміє зіпсувати твоє враження й насолодитись майбутнім вечором, — запевняє і мій серцевий ритм вирівнюється. — Хіба що це зроблю я. Але в мене немає таких планів.

Ми продовжуємо дивитися одне на одного. Він досі тримає мою руку і я дуже не хочу, щоб ця приємна мить закінчилась. Емоції коливаються між схвильованістю і приємним занепокоєнням.

— Ти неймовірно сильна і прекрасна жінка, — говорить Ерік з теплотою в голосі. — Я бачу в тобі потенціал і неперевершену красу, яку ти сама не помічаєш. Вкотре переконуюсь, що не дарма обрав тебе на роль матері для своєї дитини.

Моє серце відгукується на його слова, розплескуючись радістю і такою бажаною вірою в себе. Батько тільки що і робив, що пригнічував мене і знущався морально, поступово знищуючи мою віру в себе. Але слова Еріка і його присутність в моєму житті додають сил і мужності.

— Дякую вам.

Навряд чи він здогадується, наскільки важливою є для мене його підтримка. Але Ерік раптом посилює стискання моєї руки, запевняючи, що все розуміє. Помічаю легку усмішку в куточках його очей. Він так легко зчитує мої емоції…

Що ж. Рішення прийняте. Я йду на бал. Здуріти можна!

— Якщо ти доїла — то ходімо.

— Куди? — дивуюся.

— Збільшувати твій гардероб, — промовляє рівним голосом і підводиться зі стільця. Виймає з внутрішньої кишені портмоне і кладе на край стола кілька купюр по п’ятсот гривень. Ого! Округлюю вражено очі. Викласти стільки грошей за один обід?! Скільки ж тут коштує поїсти? Простому смертному не по кишені такі ресторани, як цей.

А може вони в страви золото кладуть? Косо дивлюся на порожню білу тарілку, на який ще недавно лежала запечена курятина з овочами. Наче золотого блиску не помітила, поки їла.

Важко ковтаю, бо щось в горлі пересохло. П’ю воду і також встаю зі стільця. Ерік чекає на мене і рукою запрошує до виходу. Ми йдемо до автомобіля, сідаємо в нього, виїжджаємо на дорогу, а я подумки ще й досі переварюю вартість обіду.

— Ви завжди їсте не вдома? — наважуюсь на запитання, яке не дає мені спокою.

— Зазвичай, — кидає на мене короткий погляд. — Тебе збентежила вартість обіду?