Глава 18. “Правда, як вона є”

Анна

Шукаю поглядом Еріка, але в приміщенні клініки його не знаходжу. Можливо, він в кабінеті Олега Анатолійовича? Перевіряти не буду і стовбичити під дверима теж. Краще подихаю свіжим повітрям і зачекаю його біля входу. Виходжу з клініки на вулицю, поглядом шукаю чорний позашляховик. Але автомобіль зник, разом зі своїм власником. Серце починає битися швидше, а неспокійні думки вмить атакують голову.

Невже він залишив мене тут саму? Не може такого бути, щоб Ерік просто взяв і зник?

Повертаюся в клініку і підходжу до Ольги, жінки за ресепшеном. Вона в цей час спілкується з мамочкою, яка тримає дитину на руках. Вирішую втрутитися, бо чекати не маю сил.

— Перепрошую, ви не бачили чоловіка з яким я прийшла? — мамочка кидає на мене злий погляд і всім виглядом показує, що я хамка, бо лізу без черги.

— Вибачте, але мусите зачекати, — відповідає Ольга і повертає увагу до жінки з дитиною.

Ясно, мене культурно послали. Робити мені тут і так нічого, тож виходжу на вулицю і ще раз пробігаюся очима по автомобілях, припаркованих біля клініки. Чорного джипа немає.

Помічаю лавочку за кілька метрів від клініки, що стоїть у затінку каштана. Не роздумуючи сідаю на пошарпані дощем і вітром дошки, з яких вже давно злізла коричнева фарба. Неквапливо йду тротуаром, занурена в тривожні думки. Можливо, йому стало відомо про мою таємницю і він просто відвернувся від мене? Навряд чи. Не думаю, що Ерік повівся б як хлопчисько і без пояснень зник з мого життя.

Автомобілі, люди, тролейбуси проходять повз, а я задумливо дивлюся кудись в повітря. Закусую губу і думаю, що робити далі.

Зателефонувати Еріку і запитати де він? Чи почекати, поки він повернеться?

А чи повернеться він взагалі?

Якщо розібратися, то Ерік не повинен переді мною відчитуватися. Хто я йому? У нього є своє життя і можливо навіть є коханка. Дружини немає, та це не означає, що він ні з ким не спить.

Але ж він мене поцілував. В животі від спогадів починає лоскотати, а серце прискорює ритм. Ох, аж в грудях млоїть! Наче я знову відчуваю вуста Еріка на своїх. Заплющую очі і млосно зітхаю. Який же це був запаморочливий поцілунок! Я б все віддала, аби тільки ще раз пережити цей трепет знову.

З круговерті думок мене вириває мелодія мого смартфона. Дістаю його з сумочки і бачу на екрані номер Еріка. Серце радісно тьохкає і я полегшено зітхаю. Відповідаю на дзвінок.

— Анно, де ти? — голос на тому кінці звучить вимогливо і строго. Як завжди.

— На лавочці, неподалік від клініки, — промовляю, почуваю себе дещо розгублено. — Я просто вирішила трохи відпочити, заспокоїтися після тих всіх оглядів і усього, що сталося вчора.

— І що ти там робиш?

— Сиджу.

— Чому не чекала не мене в клініці?

На кілька секунд зависає мовчання. Відчуваю, як зростає напруга, бо не впевнена, що повинна розповісти йому про свої збурені думки.

— Не знаю, — нарешті відповідаю. — Я просто… не знала, що робити.

Що я маю йому сказати? Правду? Що я вже надумала собі купу всякого, що можна серіал знімати? Що мене бентежать думки про нього і що мені не дає спокою той поцілунок в парку?

Можливо, я перебільшую значення нашого зв'язку. Можливо, той поцілунок був спонтанний і тільки задля того, щоб відволікти мене від панічних думок після нападу? Але одночасно, я не можу відкинути почуття, які вибухнули в мені тієї казкової миті, коли він тримав мене в обіймах. Як і той факт, що поступово починаю зачаровуватися ним.

— Ясно. Нікуди не йди, чекай мене там, — каже Ерік і завершує розмову.

Стривожено озираюся, але ніде не бачу знайомої кремезної постаті. Тільки незнайомці крокують сонячним тротуаром.

Хочеться всміхнутися, але я стримую себе. Занепокоєння змінюється піднесенням і хвилювання відступає на другий план. Приємно відчувати піклування і турботу, нехай це і стороння для мене людина. Я ціную присутність Еріка у своєму житті. Він з’явився в ньому, коли я тонула у відчаї і безнадії. Сум і скрута огортали мене і в Еріку я бачу острівець безпеки. Нехай це тимчасовий прихисток, але я ладна на все, щоб затриматися якомога довше в його житті.

Серце починає битися швидше, коли мої очі помічають знайомий автомобіль на дорозі. Відчуваю круговерть емоцій і не можу стримати усмішку, яка з'являється на моїх губах. Автомобіль гальмує біля бордюрів, вікно на пасажирських дверцятах опускається і я бачу знайоме обличчя. Не думала, що буду тішитися зустрічі з цим здорованем. Цей чоловік викликає в мені розбіжні почуття: від страху до захоплення.

Встаю з лавки і йду до автомобіля. Спонтанна хвиля радості минула і зараз я відчуваю тремтливе хвилювання. Бентежні думки, мов метелики, розлітаються в різні боки і зникають за обрієм. З появою Еріка всі сумніви вмить розвіюються, як ранішній туман на сонці.

Швидко сідаю в автомобіль, а Ерік натискає педаль газу і ми вливаємось в потік автомобілів.

— Куди ми їдемо? — наважуюсь на запитання.

— В ресторан, пообідаємо.

Оце так! Я буду обідати в ресторані! Вперше у своєму житті!

Приємне очікування супроводжує мене всю дорогу. Прибуваємо до ресторану і входимо в затишну атмосферу. Тут прохолодно, грає тиха музика і вишуканий сучасний інтер’єр. Мій погляд блукає між Еріком і обстановкою. Я ще ні разу не була в таких дорогих закладах. Почуваю себе дещо збентеженою, але одночасно збудженою.

Сідаємо за стіл, Ерік допомагає мені зі стільцем. Я як справжня леді в цей момент. Крадькома спостерігаю за ним. Він поводиться вільно й розкуто. В кожному його русі прослідковується влада і впевненість. Помітно, що в таких дорогих закладах він, як у своїй тарілці. А може цей ресторан належить йому? Забуваю про пильність і поки Ерік читає меню і спілкується з офіціантом, милуюся ним. Його виразне обличчя, сірі очі, суворий погляд з-під брів, гладкі виголені щоки. Все це поєднується в небезпечно-привабливу суміш, від якої я не можу відвести погляд.