Глава 17. “Лікарська таємниця”

Анна

Відчуваю, як стискається горло, а серце б'ється на повну. Намагаюся зібрати думки і знайти вихід з цієї ситуації. Встати зі стільця і втекти якомога далі — перше, що спадає на думку, але розумію, що це не вихід.

Олег Анатолійович спостерігає за мною. Звісно, йому помітне моє занепокоєння. Я жахливо нервуюся і від цього починаю заломлювати пальці і хрустіти суглобами. Переживаю страшно.

— Навіщо гінеколог? Зі мною все в порядку у цьому плані, — вирівнюю голос, щоб не здаватися переляканою, хоча весь мій вигляд вказує, що я нервую. Важко ковтаю слину.

— Анно, не хвилюйтесь, — Олег Анатолійович намагається заспокоїти мене. — У нас тільки професійні лікарі. І гінеколог у тому числі. Ви можете довірити їй будь-який секрет. Тетяна Михайлівна допомагає жінкам з різними питаннями здоров'я. Вона проведе огляд, щоб переконатися, що ви не постраждали від нападу.

Бачу у його очах щире співчуття та бажання допомогти. Але ж він не знає істинної причини мого страху.

— Але, Олег Анатолійович, що якщо... що якщо гінеколог дізнається дещо? Деякий нюанс, який би я не хотіла розповідати Еріку, — промовляю з тривогою в голосі.

— Анно, можете бути впевнені, що ваше приватне життя буде поважатися і залишиться конфіденційним. Ваше здоров'я та комфорт мають першочергове значення.

— Дякую за розуміння, — стає трішки легше на душі після слів лікаря.

— Я радий, що ми дійшли згоди. Тепер я хочу оглянути вас на видимі ушкодження, — він доброзичливо всміхається і сідає навпроти мене.

Долаю сором’язливість і знімаю з себе спідницю і футболку, залишаюся в самому спідньому. Олег Анатолійович не торкається мене, тільки вивчає очима.

— Поверніться, — просить і я стаю до нього спиною.

— Анно, цей синець. Він звідки? — дивлюся через плече на лікаря і зсуваю брови на ніс.

— Синець? Де? — викручуюся, щоб побачити синець.

— Отут, на стегні. Це залишили нападники? Вони вас били? — обличчя лікаря стає зосередженим і стурбованим.

Чорт, я зовсім забула! Скоріш за все, цей слід залишила попільничка, яку жбурнув у мене батько.

— А, це не те, що ви подумали. То тато… — зупиняюся на пів слові. Не наважуюся розповісти йому ситуацію з татом.

— І часто у вас відбуваються вдома такого роду конфлікти? — він киває головою в бік мого одягу: — Можете одягатися.

— Це вперше, — зізнаюсь. Вдягаюся, поправляю волосся.

— Можливо вам потрібна допомога психолога в цьому питанні?

— Ні, дякую, — заперечно хитаю головою.

— Зрозуміло. Можете йти на огляд до гінеколога. Кабінет в кінці коридору. Вас там чекають.

Я рада, що він не наполягає. Не маю бажання обговорювати і розповідати про свої проблеми з татом.

Киваю, встаю зі стільця і на ватяних ногах виходжу з кабінету. Еріка в коридорі немає і це чомусь тішить мене. Крокую по коридору клініки, долаючи кожен метр в змішаних почуттях. Мені лячно, бо це мій перший візит до гінеколога. Якби це був просто плановий огляд, то я б так не хвилювалася. Але це момент істини, після якого Еріку стане відомо, що я незаймана.

Боже, як це все пережити?

Моє серце б'ється швидше, коли я досягаю білих дверей з табличкою “Гінеколог”. Тремтячою рукою відчиняю їх і зазираю всередину. Бачу сучасну смугасту поличку з рослинами, стіл, за яким сидить медсестра. Повертає голову в мій бік і привітно усміхається. Чомусь вона мені нагадує руду білку в окулярах.

— Добрий день, заходьте.

Роблю боязкий і невпевнений крок. Заходжу і завмираю на порозі.

— Сідайте, будь ласка. Тетяна Михайлівна зараз підійде. Ви — Анна Чайковська?

— Так, — несміливо киваю. Сідаю на краєчок м’якого стільця і насторожено озираюся навколо.

Тут могло б бути затишно, якби це не був кабінет гінеколога. Та й ситуація в цілому не розташовує до релаксу. Медсестра запитує мене декілька деталей для реєстрації, але мої думки пливуть в різні боки і відповіді виходять сплутаними і рваними. Зосереджено дивлюся на широку білу ширму, за якою, я впевнена, ховається те, що викликає у мене переживання і страх. Серце знову здригається від тривоги, але я силою волі стримую свої емоції.

Усвідомлюю, що прийшов час зіткнутися з власними страхами і невизначеністю. Позаду мене клацає ручка дверей і я обертаюся на звук. В кабінет входить молода жінка з привітною усмішкою на засмаглому обличчі. Під білим халатом ховається струнка фігура, а темне волосся зачесане назад і зібране в короткий хвостик на потилиці.

— Добрий день, Анно. Мене звати Тетяна Михайлівна, — від неї віє добротою і турботою, а м’який голос налаштовує на позитив. Жінка підходить до вмивальника, миє ретельно руки і витирає їх в паперовий рушник. — Заходьте за ширму і роздягайтесь, — каже рутинним голосом, а я з місця не можу зрушити. Дивлюся, як вона виймає з шухляди якісь прибори і мені стає моторошно.

Що я зараз відчуваю? 

Сором, збентеження, розгубленість, надію. Велике сподівання, що факт моєї незайманості залишиться в стінах цього кабінету. Дуже багато суперечливих емоцій панують в мені.

Погляд знову застигає на ширмі, яка стоїть поруч блакитної кушетки. Я приблизно уявляю, що на мене чекає і це все збільшує мою тривогу і сором. Ніхто до цього моменту не бачив мене оголеною, а тепер я буду змушена роздягнутися повністю, та й ще мене мають дослідити зсередини. Від хвилювання кінчики пальців поколює, а спину вкриває липкий піт. Стає душно і важко дихати.

Дивлюся краєм ока на медсестру. Вона заповнює мою картку і навіть не звертає уваги на мене.

— Будь ласка, проходьте за ширму, — повторює Тетяна Михайлівна лагідним голосом і натягає одноразові рукавички. Їй навіть в голову не приходить, що зараз відбувається у мене на душі. Для неї — це буденний огляд, а я наче на ешафот йду.

Поволі підіймаюся зі стільця. Заходжу за ширму і завмираю в ступорі. Гінекологічне крісло видається якимось засобом для тортур. З жахом дивлюся на підставки для ніг. Уявляю, як я сиджу отам з розставленими в різні сторони ногами. Господи, який сором!