Глава 16. “Нова домівка”

Анна

Вода дістає йому до грудей, але крізь її прозорість чітко видно, що Ерік без плавок. Мимоволі опускаю погляд і бачу… Ох, мама рідна! Це не те, що я повинна бачити!

Рефлекторно прикриваю очі долонею. Думки плутаються, а серце починає колотитися як навіжене.

Почуваюся порушницею і совість починає млоїти душу. Це ж треба! Застукати Еріка в такому вигляді! 

А якщо сюди зараз зайде його дружина?!

Та вона мені голову відірве і скаже що так було!

Боже!

Різко розвертаюся до нього спиною і вже хочу піти, як чую:

— Анно, подай мені рушник, — важкий чоловічий голос луною прокочується стінами басейну, як несподіваний грім в ясну погоду.

Завмираю на місці. Вагаюся.

Мені хочеться втекти, але й хочеться залишитись. Відчуваю суміш емоцій - від цікавості до незручності. Але замість того, щоб уникнути побачити його голим, я вирішую взяти рушник, що є поблизу, і протягнути його Еріку. Протиріччя розривають мене на шматки. Мене вабить Ерік і водночас я відчуваю пекучий сором.

Мої руки трохи тремтять, коли я простягаю рушник. Сподіваюсь, він нікому не розповість про це. Опускаю погляд, щоб не бачити те, що не повинна бачити. Ерік тим часом обгортає стегна, приховуючи своє голе тіло під махровою тканиною.

— Дякую. Можеш вже не ховати погляд, — усмішка в кутиках його губ виражає якусь загадковість. Закладає мокре волосся до потилиці і проводить долонями по обличчю.

Дивлюсь на Еріка і не можу відвести погляд. Його тіло неймовірно красиве, з пружними м'язами, спокусливим контуром плечей і звабливим силуетом. По скульптурних грудях скочуються намистинки води, заплутуючись в густих чорних завитках. Я ніколи не бачила голе чоловіче тіло. А зараз я хочу доторкнутися до нього… В мені знову прокидаються ті самі емоції, які я відчувала цілуючись з Еріком. Гаряча хвиля прокочується тілом і скупчується внизу живота. Пульсація така явна, що хочеться схрестити ноги. Почуваюся збентежено за власні хтиві думки й розпусні відчуття.

Ерік не поспішає загорнутися в халат. Просто стоїть і дивиться на мене. Стає страшно соромно, що я так безцеремонно його роздивляюся, а він в цей час спостерігає за мною. 

Опускаю очі, бо не витримую його пильного погляду. Щоки горять, серце колотиться в грудях, в горлі пересохло.

— Як самопочуття? — його питання спантеличує і я знову дивлюся в його сірі очі. 

— Все добре, — промовляю слабким голосом, бо в роті пересохло.

— Їсти хочеш?

— Так, — киваю. — Я якраз шукала кухню і заблукала.

— Та я вже зрозумів. Ходімо, покажу тобі все, — бере мене за руку. Його долоня волога і прохолодна.

Ерік йде вперед, а я слідую за ним. Вкотре він мене веде за ручку. Так дивно від цього. Я відвикла від тактильності. Останні два роки ніхто не піклувався мною. Я вже й забула, що таке щирі люблячі обійми. Тато завжди відсторонений і холодний. Від нього доброго слова не дочекаєшся, не те що теплих обіймів.

— Оцей коридор веде до басейну і сауни. А отут — кухня і інші підсобні кімнати. Пральня, сушарка. Обідню кімнату, я так розумію, ти вже бачила?

— Бачила. І тренувальну.

— Ну тоді ходімо далі.

Ми перетинаємо просторий хол з красивими дерев’яними сходами, які ведуть на другий поверх. Тут я вже була і знаю, що нагорі знаходиться моя кімната. Заходимо у вітальню. На фоні розкішного інтер’єру в оксамитових тонах і темного дерева стоїть білий рояль. Затамовую подих від побаченого.

— Отам далі — бібліотека, — показує рукою на двері. — Якщо не любиш читати…

— Люблю, — перебиваю його і наші погляди зустрічаються. Суворий погляд з-під насуплених брів змушує мене зніяковіти. — Вибачте.

— То там є комп’ютер, — закінчує свою фразу Ерік. — Можеш вільно користуватися усім, що є в будинку. Ніхто тобі нічого не забороняє.

— Дякую.

— Ходімо поїмо. Завтра матимеш час все роздивитися, — Ерік розвертається і виходить з вітальні. В рушнику і босоніж йде на кухню. Крадькома дивлюся на його широку спину. Цікаво, йому не холодно? Зненацька з’являється дике бажання торкнутися плеча, але я миттю викидаю його з голови.

Заходимо на кухню. Вона виявляється такою, як я собі її і уявляла — сучасна і з купою техніки. Простора, в сіро-білих тонах і з хромованими елементами.

— Сідай, — киває головою в бік кухонного острівця і відпускає мою руку. Сам йде до плити, на якій стоять каструлі з їжею.

— Є тушкована картопля з м’ясом, ризотто і пельмені, — підіймає кришки і зазирає у середину. — Що хочеш?

Оце вибір! Не те, що у мене вдома! Останнім часом “Мівіна” замінила мені повноцінне харчування.

— Картоплю, — зніяковіло відповідаю і соваюся на стільці.

Ерік тим часом бере тарілку з ложкою і починає накладати мені картоплі. Кладе тарілку переді мною, підсуває кошичок з ароматним хлібом, дістає салатницю з овочевим салатом.

— Я могла і сама собі накласти, — беру виделку, яку він мені простягає.

— Мені руки не відсохнуть, — сідає навпроти, але сам нічого не їсть. На мене дивиться.

Почуваюся максимально не зручно. Їсти під наглядом чужого чоловіка якось зовсім не комфортно. Але голод викручує шлунок, а від спокусливого аромату слинки течуть. Наколюю шматочок м’яса на виделку і відправляю в рот. Боже, як смачно!

Одразу помітно, що дружина Еріка піклується про свого коханого. Стільки смакоти йому наготувала.

— А як же ваша дружина? — нарешті запитую те, що крутиться на язику. — Я не буду їй заважати своєю присутністю? Якщо так, то я намагатимуся більше часу проводити в кімнаті. Щоб не заважати ні вам, ні їй.

— Крім мене тут ніхто не живе, — безтурботно відповідає. Бере карафку з апельсиновим соком і наповнює ним дві склянки. Одну подає мені, а з іншої одразу випиває половину. — Мені ти не заважатимеш.

— Ви з дружиною живете окремо? — несміливо цікавлюсь. Розумію, що я пхаю носа не у свої справи, але цікавість сильніша за мене.