Глава 14. “Турбота від циніка”

Ерік

Але тільки я вирішую піти і роблю крок, як з глибин парку чую дикий крик.

— РЯТУЙТЕ! ДОПОМОЖІТЬ!!!

Впізнаю голос Анни.

Різко розвертаюсь і рву кігті на її голос. Біжу в темряву, навіть не дивлюся куди ступаю. Пробігаю кілька метрів вниз, збігаю з асфальтної доріжки, далі біжу по траві. Очі звикають до напівтемряви. Вже десь поруч чую чоловічі голоси і вже за кілька секунд бачу обриси їхніх тіл. Їх двоє. Слух вловлює плач Анни. Бачу її навкарачки на землі.

Без роздумів гачу ногою в спину першому. Той падає й летить шкереберть кудись в бік кущів, гілля ламається з тріском і він гучно гепає на землю. Я тим часом б’ю кулаком в обличчя того, хто стоїть ближче до Анни.

— Уроди! — ціджу крізь зціплені зуби. Хапаю покидька за барки і знову луплю йому в писок. Відчуваю, як щось тріскає під черговим моїм ударом. Мерзотник позбувся зуба. — Тварі! На дівчину вирішили напасти! — важко дихаю, але ще раз луплю йому кулаком в мордяку.

Той, хто отримав ногою в спину, ледве підводиться на ноги. Якусь мить стоїть, а потім кидається навтьоки.

— Батя, відпусти! — молиться той з побитою пикою.

— Уб’ю, виродки! — кров в моїх жилах перетворилася на лють і живить серце й мозок. Замахуюся, готовий нанести ще один удар.

— Еріку, не треба! — кволий голос Анни благально звучить десь позаду. Опускаю руку, але ще й досі тримаю за барки смердючого покруча.

Дихаю важко. Але не через те, що бився, а через шалену злість. Мені хочеться роздерти цих двох на дрібні клаптики. Силою волі тамую в собі це звірине бажання.

— Дякуйте дівчині, що залишились живі, — ціджу крізь зуби і з силою відштовхую від себе закривавленого мерзотника. Той падає, потім незграбно підводиться на ноги і починає тікати, слідом за своїм горе-товаришем.

Йому замало дісталось, я б йому ще всипав, аби більш ніколи не брався нападати на беззахисних дівчат. Але Анна й так достобіса налякана.

Голосно видихаю, відпускаю від себе бажання крушити і ломити кістки.

— Ти як? — намагаюся зробити тон свого голосу якомога ніжнішим, але чорта з два в мене виходить. Моє питання звучить, як грім серед ясного неба — голосно і дико. Дівчинка аж здригається.

— Вибач, — злюсь на самого себе. — Іти зможеш?

— Т-т-так, — затинається.

Нахиляюся до неї, беру її під пахи і підіймаю її з землі. Ставлю на ноги і підтримую за талію. Вона хитається і я боюся, щоб не впала.

— Вони тебе били? — зсуваю брови на перенісся. В напівтемряві я не можу нормально роздивитися її тіло.

— Ні. Не встигли, — шморгає носом, хитає заперечно головою.

Оцінювально обзираю її з ніг до голови. На перший погляд, справді немає слідів насилля. Але я не вірю їй. Анні потрібен огляд лікаря. Зателефоную Олегу Анатолійовичу, домовлюсь про зустріч.

Та зараз потрібно відвезти її до себе.

— Ходімо, — подаю їй скривавлену руку. Згадую, що вона боїться крові і вже хочу забрати руку, але її тендітна долоня пірнає в мою — слизьку і вологу руку й тонкі пальчики стискаються навколо долоні. Попри огиду і відразу, яку вона відчуває до крові, вона все ж таки знаходить в собі сили перебороти свій страх. Маленька сміливиця. Дивиться на мене пильно, потім важко ковтає. — Ходімо, Анно, — повторюю.

Слухняно киває головою. Кожен крок стає випробуванням її витривалості. У неї ще й досі трусяться коліна після пережитого.

Бачу, що їй важко. Я по суті, тягну її за собою. Так діло не піде. Зупиняюся і одним рухом підхоплюю її на руки.

— Ой! — зойкає і хапається за шию.

— Боляче? — невже я десь притиснув їй болюче місце, що вона так зреагувала?

— Ні, просто неочікувано, що ви взяли мене на руки, — опускає очі і закусує губу. — Для мене це не звично.

— Тебе що, хлопці на руках не носили? — хмикаю.

— Не носили, — тихенько погоджується з моїм твердженням. — Може поставите мене на землю?

— Анно, ти повзеш, як черепаха. Ми з таким темпом до ранку будемо йти до моєї машини.

— Вибачте, — каже кудись мені в груди і замовкає. Сидить у мене на руках з опущеною головою і важко дихає. Потім починає шморгати носом і схлипувати. Трясця!

Якого чорта я не тримаю язика за зубами?! Дівчинка щойно пережила кошмар, ще й я тут зі своїми претензіями.

— Ну чого ти? — ставлю її на землю. — Вибач, що наговорив дурниць.

Вона ховає погляд і тулиться мені до грудей. Пригортаю її обережно до себе. Ця пташка така тендітна, що боюся її міцніше стиснути. Ще вломлю їй щось.

— Тихенько, заспокойся, — кажу лагідно, настільки, наскільки можу. Я взагалі не здатен на телячі ніжності. Але зараз я повинен проявити максимальне розуміння й турботу.

— Якщо хочеш йти сама — йди. Я не буду наполягати, — гладжу її біляве волосся. Від її тіла йде приємне тепло. Відчуваю, що футболка намокла в тому місці, де знаходиться її обличчя. — Тільки не плач.

— Не хочу, — бурмоче кудись мені під паху, але в нічній тиші парку добре чути її приглушений голос. — Хочу додому. Але в мене його немає, — затуляє обличчя руками і починає гірко плакати. — Краще б ті двоє мене…

Останнє слово тоне в її сльозах, але мені не потрібно його чути.

Я і без того розумію, що вона мала на увазі. З гіркотою усвідомлюю, що вона на межі відчаю і якщо я не допоможу їй зараз — вона захлинеться у власних стражданнях. Її біль торкається глибокої струни моєї душі. Тієї, яка вже багато років мовчить. До якої нереально добратися. Важко збагнути, що в цей час керує мною, але я роблю те, що роблю — беру обличчя Анни у долоні і полоню ніжні вуста поцілунком.

Цей поцілунок здається особливим, не зрівняним з тим, що я коли-небудь відчував. Можливо, це обставини роблять його таким, а можливо сама Анна… Я завжди тримаюся холодно і не виказую емоції, але коли наші губи з'єднуються, вся моя уперта відстороненість зникає і я віддаюсь цьому приємному моменту.

Анна помітно розгублена. Та не через те, що я раптово почав цілувати її. Здається, вона взагалі не знає, що таке справжній дорослий поцілунок і що з ним робити. Невже ця крихітка ніколи не цілувалася? На секунду з’являється здивування, але я його миттю відганяю. Не хочу навіть заморочуватися цими думками. Його змінює бажання й задоволення. Мммм, боже, які ці губки солодкі і смачні! Як карамелька. Враження такі, як в дитинстві, коли вперше спробував Кока-Колу і офігів, що може бути ТАК СМАЧНО!