Глава 13. “Рятівник”

Ерік

Коли я зустрів Анну вперше, вона одразу зачепила мене своєю привабливістю та енергією. Ще тоді, на заправці, вона викликала у мене особливі почуття. Сподобалась. Давно не відчував цього особливого стану — моментальної симпатії до представниці протилежної статі.

Але коли побачив її на порозі клініки, все змінилося. Вона стояла там — рішуча і одночасно вразлива, що я одразу зрозумів - саме вона має стати тією, хто народить мені нащадка. Цей момент переконав мене, що ця жінка - ідеальний вибір на роль сурогатної матері.

Анна… Мила працівниця на моїй заправці, яка неочікувано для нас обох облила мене бензином. Але чомусь я не розсердився на неї. Частково я сам винен у тому, що сталося. Підкрався і налякав дівчину. Вона дивилася на мене з довірою в очах, коли я обіцяв, що вона не матиме проблем. Але як виявилось, Богдан звільнив її. Чортів недоумок.

Але якби не ці події, можливо, Анна б не звернулася до клініки? Як розвивались би події, якби Анна залишилась працювати операторкою колонки? Я б міг запросити її на вечерю. Але чи погодилась б вона? Можливо. А може і ні. Важко сказати. Я не знаю цю людину достатньо добре, та судячи з її манер і поведінки, вона б проігнорувала моє запрошення. А знаючи себе — я б не бігав за нею. В мене чітка позиція щодо цього. Пропоную, чекаю відповіді. Якщо відмова — то питань немає. Мій час доволі дорого коштує. І я не готовий його дарувати й марнувати заради тимчасового задоволення.

Зустріч в клініці репродукції стала для мене приємною несподіванкою. Коли Олег Анатолійович сказав, що вона — одна з кандидаток на сурогатне материнство, я відверто зрадів. Він вже надіслав мені результати аналізів. У неї хороші гени. А ще Анна молода, приваблива, психічно і фізично здорова жінка. Але чи не занадто вона юна? Їй і двадцяти років ще немає. Що спонукало її піти на такий серйозний крок і стати сурогатною мамою для чужої людини? Невже заради грошей? Дівча захотіло в Дубаї? Чи круту тачку для розваг? Що їй не вистачає для повного щастя, щоб так свідомо йти на ризик?

Уявляю, як майбутня дитина матиме її неповторну зовнішність і сильний характер. Обрати Анну кандидаткою для сурогатного материнства було найкращим рішенням, яке я міг прийняти. Вона вже довела свою сміливість, вирішивши взяти участь в цьому процесі. Хоч і була налякана у процедурному кабінеті. Не знаю чому, але мені хотілося її підтримати. На диво, вона прислухається до мене. Відчуваю глибоку повагу до неї за це.

Але я також знаю, що вона не зможе стати частиною мого життя. Між нами неможливо нічого, окрім ділових стосунків. Навіть коли я виклав перед нею умови, вона не втекла і не обурилася, не почала копатися в кожному пункті, як це робили інші кандидатки. Погодилася на всі мої умови, навіть не глянувши на них. Навіть мій особливий пункт не викликав у неї запитань і заперечень. А попередні кандидатки, побачивши його, одразу відмовлялися підписувати угоду. Я слідкував за нею, коли залишив її для ознайомлення з умовами контракту. Її не цікавив зміст. Вона просто дивилася у вікно, глибоко занурившись у свої думки.

Вкотре прокручую розмову з Анною в машині, коли віз її додому. Вона ухилилася від відповіді чи знає її мама про її майбутнє материнство. Невже вона приховує від батьків цей факт?

Зрештою, яка мені різниця? Дівчина повнолітня. Має право робити зі своїм тілом, що завгодно.

До слова про її тіло. А фігурка у неї зваблива, чорт забирай! Все, як мені подобається. Особлива ця її сором’язливість і невпевненість чіпляють. Боязка крихітка. Давно таких не зустрічав. Останній час мої партнерки — жінки за тридцять. Дами, які знають, що хочуть. А тут таку молоду пташку до мене попутним вітром занесло. Тендітна, як ластівочка.

Та все ж таки характер намагається показати. Коли вів її за руку з клініки, хвилювався, щоб вона не втратила свідомість після забору крові. Але вона так зухвало забрала руку, що викликала повагу. Неохоче відпустив її тоді.

Так само як і в той момент, коли вона намагалася якомога швидше вибратися з мого автомобіля. Метушливо смикалася, боязко дивилася у вікно. Хотів її угомонити, але щось пішло не так.

— Анно, — кладу руку на її руку, щоб вгамувати її схвильованість. Дивиться на мене великими сірими очима, сповненими цікавості і непорозуміння. Опускає погляд на мої губи і її щоки миттю спалахують червоним.

Про що ти думаєш, Ластівочко?

— Анно, — знову називаю її ім’я. Хочу сказати, щоб не переймалася так, але замовкаю.

Мені подобається звертатися до неї саме Анна. Їй підходить. Не Аня, Анюта чи Анька. Анна ідеально пасує для неї.

Сумніваюся, що вона усвідомлює, що робить. Тягнеться до мене з поцілунком…

Я б міг скористатися моментом і піддатися спокусі юної діви. Але…

Натискаю на ручку і відчиняю двері. Навмисно. Припиняю цей недолугий і нікчемний момент романтичної маячні. Відсторонююсь, спираюся на спинку свого сидіння і знову стаю самим собою.

— Май на увазі, що якщо через сім днів я не отримаю від тебе дзвінок — наша угода вважатиметься розірваною, — діловий тон повертається до мене, а від нещодавнього особливого моменту не залишається й сліду.

Нехай не зваблюється моєю зовнішністю і не вигадує собі романтики, де її бути не може.

І ось минає тиждень. Сьогодні я маю отримати дзвінок від неї. Я люблю визначеність, точність і порядок, але у випадку з Анною все полетіло шкереберть. В якій годині чекати її дзвінка? Уявлення не маю. Для мене взагалі не притаманне таке поняття, як чекати. Зазвичай чекають на мене.

Чи згадував я її впродовж цих семи днів? Так. І не раз. Чи це щось романтичне? Ні. Мені просто цікава Анна, як особистість. У неї щось є таке, що мені хочеться розгадати й пізнати. Чи це настирливе бажання? Також ні.

Тож коли в другій половині дня мені нарешті надходить дзвінок з її номера, я без особливих емоцій відповідаю на дзвінок. Розмовляю сухо і короткими фразами.