Глава 12. “Прихована загроза”

Анна

Мене вже ніщо не тішить. Ні майбутня перспектива з Еріком, ні він сам. По суті я залишилася сам на сам зі своїми проблемами й страхами. Моє життя нікому не цікаве. Навіть рідний батько не сприймає мене, як особливу чи важливу людину для себе. Він жаліє тільки себе і купається у своєму стражданні. Я давно помітила, що бути страждальцем вигідно для нього. Не треба напружуватися і жити це життя гідно. Просто пливеш собі течією. Ніяких обов’язків, жодних проблем. Хіба що треба щось вигадати, щоб з голоду не здохнути. Але й тут йому не треба сильно старатися: чуваки з пляшкою несуть і закуску. Головне, що є хата.

Хата на тата. Як іронічно звучить ця фраза, коли в ній закладений інший контекст, ніж у відомій телепередачі.

Усвідомлення, що все моє існування згортається до найдрібніших пожитків у моїй сумочці, робить мене беззахисною, як маленьку крихітну перлину на розтрощеному склі. Страх грає веселкою кольорів, зафарбовуючи химерними відтінками моє невідоме майбутнє. 

Серед хаосу, що охопив мене, мої думки знову повертаються до Еріка. Він міг би бути тим, хто врятує мене від цього бездонного провалля. 

Для мене Ерік — як промінь світла в темряві, народжений серед хаосу. Він може стає моєю втіхою, міцним плечем, на яке я можу спиратися. У світі, де все здається втраченим, я знаходжу у ньому порятунок, чудовий поворот долі. Саме завдяки йому я маю крихку надію, що вирвусь з безвихідного лабіринту і відновлю віру у майбутнє. 

Невпевненість і тривога ховаються у темних закутках мого розуму. Чи зможе він зрозуміти мою скрутну ситуацію? Чи стане він моєю опорою? Чи є він тим, кому можна довіритись? Ці питання зупиняють час.

Добре, що я згадала про час.

Парк вже давно спорожнів, став чужим і непривітним.

Вечір огорнув мене своїм темним покривалом, де тіні тихо перетікають одна в одну, немов живі змії, готові спіймати мене у свої обійми. Доріжки в парку стали лабіринтами небезпеки, де кожен крок може бути потенційною пасткою, готовою затягнути мене у свою безодню. Незчулася, як ніч зійшла на землю. Треба збиратись і йти звідси. Кудись, де більш людно, де ліхтарів й світла більше, ніж тут.

Потираю прохолодну шкіру передліч. З темрявою прийшла і прохолода, а я у футболці і шифоновій спідниці до коліна. Комарі дзижчать над вухом, весь час не покидаючи спроб запхати свого тонюсінького хобота мені в шкіру. Швидко йду затемненою доріжкою повз густі кущі і боязко озираюся. Тремчу і не розумію від чого саме: чи то я так замерзла, чи це мені так страшно.

Виймаю телефон, щоб підсвітити собі шлях в темній частині парку. Ще трішки і вийду на тротуар, де більш людяно ніж тут. Вже за чверть десята. Самий час написати Еріку де я. Тільки от де назначити зустріч? Можна його зачекати на вході в парк. Там є лавочки і площа практично завжди заповнена молоддю. Так і роблю. Пишу йому, що я біля Міського парку, чекаю біля входу.

Темрява пожирає ті частини ландшафту, куди не дістає тьмяне світло ліхтарів. Тіні жахливими монстрами виринають із своїх схованок. Вогні віддалених ліхтарів сповивають мене в своє бліде, містичне сяйво. Серце виривається з грудей, як боєць, що прокладає собі шлях крізь тривогу та паніку. Лячно перебувати тут в самоті.

Мої кроки сповнені тривоги, а серце б'ється все швидше і швидше, ніби намагається вибитися з грудей. Плями світла створюють жахливу мозаїку тіней.

Повітря навколо грає таємничими звуками і холодним подихом вітру, але це не тільки природа, що викликає мою тривогу. Невідомі звуки перетинають нічне повітря. Шум міста, голоси, гудіння автомобілів — усе це десь там, за межами парку. Те, що я чую йде з нетрів парку. Усвідомлюю, що небезпека раптом стає реальністю.

Відчуваю невидимий тиск страху, що стискає моє серце, коли чую позаду кроки. Додаю ходу і боязко озираюся. Дві темні постаті йдуть на відстані кількох метрів. Обличчя приховані під чорними каптурами. Дивлюся попереду себе. Залишилося ще трішки до виходу. Якихось пару метрів. Серце ледь б'ється, воно оповите крижаним заціпенінням. Треба тікати!

Починаю бігти з усіх сил. Ще трішки! Тупіт ніг чується за спиною, але я не зупиняюся. Ще трішки і я врятована. Серед людей ніхто не наважиться на мене напасти. Але раптом чужа рука хвацько хапає мене за волосся на потилиці і змушує мене різко зупинитись.

— Куди це ми так поспішаємо? — важкий захеканий голос загрозливо звучить біля вуха. — Гони сюди гроші і цінні речі, або буде погано! І тільки спробуй закричати!

Тіло миттю проймає тремтіння, адже страх перетворюється на жорстоку реальність. Відчуваю на собі чужі погляди, чую їхні дихання, вдихаю сморід цигарок у перемішку з алкоголем. Тривожно вловлюю кожен звук, шукаю очима шлях до порятунку й безпеки. Я заклякла від жаху, заціпеніла. Страх не дає мені нормально дихати. Тіло наче сковане кригою. Тільки шалене тремтіння нагадує мені, що все відбувається направду. Я фізично слабша за цих двох. Тікати немає куди. Та й ноги, як ті колоди — не хочуть рухатися, немов корінням в землю проросли.

— Ти що, оглухла? — цідить крізь зуби грабіжник. — Гони бабки!

Хапаю повітря ротом. Паніка заполонила мою душу, розбиває її на маленькі уламки.

— Будь ласка, відпустіть, — благаю тихим голосом. — Я нічого не маю.

— Не маєш нічого? — втручається той другий. Його голос ріже слух. Бридкий і рипить, як старі незмащені двері. — А як же той гарний телефон? Яким ти дорогу собі підсвічувала?

— Пустіть, благаю. Я ж слабша за вас, — скиглю. — Забирайте телефон, сумочку. Все, що хочете — тільки відпустіть, — ледь не плачу від безвиході.

Не впевнена, що зможу встояти на ногах, якщо той, хто мене тримає, відпустить свою хватку. Тільки б вибратися з цього кошмару живою! Усю надію я покладаю на Еріка. Він єдиний, хто знає де я.

Боже, благаю, нехай він приїде! Нехай врятує мене! Молю тебе, Господи! Думка, що у мене є шанс на порятунок, допомагає мені не втратити свідомість. Ерік — та ниточка, яка утримує мене на межі занурення в темряву.