Глава 11. “На вулицях міста”

Анна

Вибігаю на вулицю в істериці і зі сльозами на очах. Мов метеорит, що летить з пекельної планети. Метушливість і страх не дали мені можливості зібратися, тому в руках у мене тільки сумочка і телефон. Ось і всі мої пожитки.

В грудях серце вибиває чечітку, а дихання таке важке, наче я брала участь в змаганнях з бігу. Теплий вітерець ласкаво торкається розпашілих щік. Схлипую, витираю рукою мокрого носа. 

У дворі будинку багатолюдно. В цей час гуляють мамочки з дітьми, старші віком діти казяться на майданчику, всі лавочки зайняті пенсіонерами. Треба якомога скоріше вийти з двору, щоб не попасти нікому на очі. Прискореною ходою завертаю за ріг й опиняюся ззаду дому. Вже тут полегшено зітхаю й зупиняюся. Тут мене ніхто не побачить зі знайомих чи сусідів. Сльози струмками котяться по обличчю і я ховаю їх в долонях. Почуваюся маленькою та беззахисною, як пташка на вітряному небосхилі. Жаль до самої себе випалює в душі дірку. В тому місці, де до сьогодні знаходилися почуття до тата. Але після того, що він зробив, я більше не хочу його бачити.

Потираю місце, куди влучила попільничка. Шкіра ниє і відчувається тупий біль. Синець гарантований. Скрушно зітхаю. Якби я знала, що він так неадекватно зреагує на новину що я втратила роботу, то нізащо б не стала чекати тиждень, щоб поговорити з ним.

Дурне дівчисько. Сподівалася поговорити з ним, пояснити. Думала, що між нами відбудеться доросла розмова. А що вийшло? Скандал на всю хату. Добре, що я цілою звідти втекла.

Знову схлипую, але сльози вже висохли та й плач стих. Витираю очі, роблю глибокий вдих. Потрібно набрати Еріка, сказати, що я чекаю на нього. Домовитися про зустріч.

Виймаю телефон і находжу контакт під назвою “Тиран”. Хмикаю. То не його так треба було підписати, а батька. Пускаю виклик і схвильовано очікую. Не помічаю, як потихеньку крокую доріжкою у бік головного тротуару.

— Слухаю, — гудок обривається і в динаміку раптом звучить голос Еріка.

— Е-е-е, добрий вечір, Еріку, — розгублено затинаюся від несподіванки. Я мала б бути готовою, що він відповість на дзвінок, але чомусь його голос збентежив мене. — Це вам Анна Чайковська телефонує. Ми з вами домовлялися, що я вас наберу за тиждень. Ось. Я дзвоню.

Почуваюся максимально некомфортно і незграбно. Те, що я йому сказала, видається цілковитою маячнею і набором слів.

— Я пам’ятаю і не потребую в нагадуванні таких елементарних речей, Анно.

— Вибачте, — почуваюся присоромленою школяркою. — Я нічого такого не мала на увазі, — відчуваю, як печуть щоки. — Ми могли б зустрітися зараз?

— Зараз? — питає і в телефоні зависає тиша. Чекаю, що він ще щось скаже, але Ерік мовчить. Не витримую і першою порушую мовчанку.

— Е-е-е-е, ну так, — нервово кусаю губу. — Нагадати вам мою адресу? Провулок Щасливий…

— У мене з пам'яттю немає проблем, — уриває і я одразу замовкаю. — Наразі у мене справи. Рівно о десятій я заїду за тобою.

— Ем-м-м-м-м, мене не буде вдома.

— Напишеш за десять хвилин до десятої куди під’їхати.

— Гаразд… — не встигаю договорити, бо Ерік вже дав відбій.

Після розмови з Еріком настрій трішки покращується, але замість страху і невизначеності з’являється розгубленість і невпевненість.

Що робити ці години до нашої зустрічі? Зараз тільки пів восьма вечора. Йти мені нікуди. Хіба що вештатися містом до десятої.

Щоб не було так нудно, вирішую піти в парк. Атракціони мені, звісно, не по кишені, але посидіти біля озера чи послухати вечірній концерт вуличних музик не коштує ні копійки.

До парку йти хвилин сорок від мого будинку, тож щоб скоротити час телефоную подрузі. У неї там вже полудень. Нехай тільки спробує не відповісти на дзвінок!

— Привіт, Анютко! — лунає радісний рідний голос і я мимоволі всміхаюся. Настрій вмить стає кращим.

— Привіт, Насть. Не зайнята? — проходжу повз точку з солодкою ватою і ковтаю слинки. Я взагалі не пригадую, чи їла її колись. Може в глибокому дитинстві. Але на жаль, не пам’ятаю цього.

— Ні, що ти. Коледж трохи прогулюю. Останнє заняття страшно нудне. От я і злиняла, — в динаміку чується дзвінкий сміх подруги і ще чийсь, не знайомий. Чоловічий?

— Ти там не сама? — питаю очевидні речі, але я настільки вражена, що мені моє питання не здається дивним чи недоречним.

— Ага. Зі мною Оуен. Мій хлопець.

— Що? Хлопець?! — округлюю очі, наче я того Оуена щойно побачила наживо.

— Гей, Оуене, ходи-но сюди, скажи “Привіт” моїй подрузі з України! — кричить кудись в далечінь Настя і за кілька секунд в динаміку я чую чоловічий голос, який ламаною українською каже “Приувіт”. — Все, йди вже! Йди кажу! — знову сміється Настя, а я тільки можу уявити, як їм так весело і добре. — Вибач, Ань, він деколи такий бовдур, — хіхікає.

— Та все нормально, — чомусь мені стає сумно, але я удаю безтурботний голос. — Давно у тебе з’явився хлопець? — зупиняюся біля пішохідного переходу і чекаю, поки засвітиться “зелений”.

— Ні. Буквально вчора. Коротше, після баскетболу Оуен вирішив мене запросити на піцу. Ну і вже потім ми пішли на вечірку, а там не зчулися, як почали лизатися, — знову сміється Настя. Збоку чутно голос Оуена, але я не дуже знаю англійську і не розберу про що він говорить.

— Ну ти і швидка, — хмикаю. — Він хоч нормальний?

— Дай я договорю з Анною, окей? П’ять хвилин! Файв мінетс! — звертається кудись вбік Настя. — Вибач, Ань. Ці хлопці… У них гормони як та лава з вулкана вивергаються. Так, він дуже класний. Капітан збірної з баскетболу. Під два метри росту. Ти б бачила, які у нього біцепси, м-м-м-м, — стогне Настя. — Мені всі шкільні красуні заздрять.

— Дивись будь обережною. Знаю я цих американців з їхніми приколами. Щоб цей Овен…

— Оуен, — поправляє мене, але я не зважаю.

— Ага, він. Щоб він там парі на тебе якесь не вклав, — збираюся перейти дорогу на інший бік, але раптом завмираю на місці. На дорозі стоїть чорний позашляховик.