Глава 10. “Важка розмова”

Анна

Сиджу в кімнаті, поглинена змішаною гамою емоцій. Всередині мене триває внутрішній бій між бажанням начхати на ідею з сурогатним материнством і бажанням використати цей шанс. Думки про Еріка не дають спокою. Сум’яття і бентега чергують одна з одною. Ще й страх додає гостроти відчуттям. Я ніколи не мріяла про дітей. Не розглядала себе, як майбутню маму. Я навіть не знаю, чи хочу я мати дитину. Скоріш за все – ні. Я сама ще по суті дитина. Але доля вирішила пожартувати наді мною й підсунула найгірші життєві обставини, які тільки можуть бути у дівчини мого віку.

Єдине, про що я мрію — мати нормальну, повноцінну, сім’ю. Таку, яка була у мене раніше: усміхнена мама, розважливий батько і я — щаслива й безтурботна дитина. Але ця мрія вже ніколи не здійсниться.

Я боюся. Усього, що чекає мене попереду. Мене лякає вагітність, Ерік, пологи, мій зовнішній вигляд після народження дитини, стан здоров’я.

Боюся спільного проживання під одним дахом з цим незнайомим чоловіком, який може забрати у мене свободу і незалежність. Боюся своїх почуттів до нього. Вся ця ідея з сурогатним материнством здається божевільною і одночасно страшною. Я справжній відчайдух.

Що, якщо я втрачу себе? Що, якщо цей життєвий крок виявиться помилкою, яку не можна буде виправити? Чи зможу я знайти щастя після усього, що я буду змушена пережити? Чи потім я не почну себе ненавидіти?

Я зможу звикнути до життя під контролем і в межах Ерікових умов. Але чи зможу я жити нормальним життям потім? Коли народжу і віддам йому дитя? Мій теперішній стан схожий на розбурхане море, де сильні хвилі збивають з ніг і не дають відчути стабільність.

Мої емоції бурхливі, думки хаотичні і я ніяк не можу заспокоїтися. Бо те, що я відчула в автомобілі Еріка, коли він був так близько поруч зі мною, те незвідане досі почуття лякає понад усе. Але навіть серед всіх цих сумнівів і побоювань, я відчуваю, що Ерік — це мій шанс на щастя і втілення мрій. Хоч він і чужий мені і сто відсотків має дружину, він — саме той, хто допоможе мені вибратися з цієї чорної діри, в якій я перебуваю.

Водночас тривога огортає мої думки. Вона туманом затуляє розум, залишаючи наодинці з емоціями. Почуваюся втраченою, невпевненою і навіть трохи враженою тим, як швидко розвиваються події. Ще вчора я побачила оголошення, а вже сьогодні Ерік хоче забрати мене жити до себе. В цьому є плюс. Я хоча б не буду перейматися, що я буду їсти завтра і де мені взяти гроші.

Добре, що я взяла час для обдумування. Це дасть мені можливість звикнути до змін. До самої ситуації. До власних думок і відчуттів. По факту я вже прийняла важливе рішення. Просто мені потрібен час звикнути до цієї думки. А ще сповістити тата. От тільки як це зробити? Він же навіть не знає, що мене звільнили з заправки. Уявляю, як він розсердиться, коли довідається. Аж мороз біжить поза шкірою.

Не знаю, скільки минає часу, але мене приводить до тями гуркіт вхідних дверей. Тато повернувся. А ще я хочу їсти. Підвожуся з підлоги і виходжу з кімнати.

— Анька, щось є пожерти? — питання тата одразу зустрічає мене. Ні тобі “Привіт”, ні “Як ти?”. Лишень вимоги і претензії від нього чую. — Цілий день байдики била чи що? 

— Не знаю, — кажу з нотками роздратування і йду на кухню. Наче я пам’ятаю, що у нас там є їсти. З цими усіма подіями я сама не своя.

— А що ти знаєш? — чую навздогін його питання. — Я тут риби живої приніс. Візьми звари юшку і посмаж пару рибин. Чула мене? — гукає.

— Та не глуха! — огризаюся. Дратує, що він вже на підпитку. Виходжу в коридор. Дивитися, як він хитається, немає сил.

— Піду покимарю, — заїжджає плечем в одвірок і плететься до кімнати.

Проводжаю його поглядом. Ну от як я маю йому сказати про Еріка і все решта? Він же в такому стані мене пришибе.

Стискаю зуби, беру кульок з рибою і йду на кухню. Краще зараз його ігнорувати, коли він не при тямі. Почекаю, знайду мить, коли він буде в гуморі і можна буде спробувати нормально поговорити.

Ненавиджу запах свіжої риби. А чистити її ще дужче не люблю. Руки після того тхнуть страшенно довго. Але смажена рибка — це смачно. Тож доведеться потерпіти. Беру ножа і приступаю до ненависної роботи.

Ну от чого в житті завжди так? Щоб отримати те, що любиш і насолодитися приємною миттю, потрібно вичекати, витерпіти, вистраждати омріяну нагороду? Чому треба пройти крізь тернії, щоб дістатися до зірок?

Це не справедливо. Життя й так не мед, так ще й половина з нього — гірка горобина. Навіть ця ягода, перш ніж стати солодкою, повинна пережити перші морози. Навколо якісь суцільні страждання!

Поки вариться юшка, вирішую прийняти душ і змити з себе запах смаженої риби. Вечеряю рибкою з картопляним пюре і поки тато ще у відключці, по тихому ліняю з дому. Вже майже дев’ята година вечора, але повітря тепленьке. Червневе сонечко сховалося за обрій й комарі зграями шугають над травою, яку б бажано було скосити. Зелені стеблі вже вище колін і з кожним подихом вітру трава перетворюється на живе смарагдове море і біжить хвилями.

Поступово находять сутінки, небо з блакитного змінюється на пурпурово-сіре. З’являються перші яскраві зорі, вмикаються вуличні ліхтарі. Автомобілів стає дедалі менше, як і перехожих. Тільки веселий сміх у дворах нагадує, що молодь навіть не збирається лягати спати.

Поволі крокую тротуаром і в душі заздрю тим, хто так весело заливається сміхом. Мені немає з ким проводити отак час. Настя, моя єдина подруга, виїхала з сім’єю в Штати. Більше друзів у мене немає. Від цього серденько сумно стискається. Вирішую її набрати. Пускаю виклик Насті, але вона не відповідає. Чортова різниця у часі! Як вона мене дратує.

Зітхаю. На душі стає сумно й важко. Ніч повністю заволоділа містом, вкрила його темною ковдрою. Самій на вулицях великого міста не дуже затишно. Боязко озираюся на темні закутки. Краще повернусь додому і ляжу спати, бо настрій нікудишній.