Глава 9. “Дорога додому”

Анна

Виходимо з Еріком з прохолодного приміщення клініки на вулицю. Шум автомобілів миттю врізається в слух, а спека теплими спіралями огортає тіло. Разюча різниця. Сонце сліпить очі і я мимоволі мружусь. Ще й цей здоровань тримає за руку, наче я мала дитина. Долоню вкриває липкий піт. Не знаю, чи це від хвилювання, чи від спеки, але мені не подобається це відчуття.

— Я можу йти самостійно, не потрібно мене вести, як теля, — виймаю руку з великої чоловічої долоні.

— Не маю нічого проти, — сухо відповідає і ховає руку в кишеню штанів. Не зупиняючись і не озираючись на мене каже: — Нам туди, — вказує кивком праворуч. — Я там машину залишив.

— Та ваш велетенський автомобіль з космосу видно, — фиркаю, бо одразу помічаю чорну велетенську машину Еріка.

— Бачу, ти машини добре запам’ятовуєш. На відміну від вмісту угоди.

— Не треба мене підколювати, — огризаюся. Так і кортить скривити лице в кривлянні, але я стримуюсь.

— Це був жарт, Анно, — зауважує Ерік, а я підіймаю брови.

А, то це він так жартує? Без жодної емоції? Навіть натяку на усмішку немає. І як я маю розрізнити жарт від серйозної розмови, якщо у нього навіть тон не змінюється?!

Мовчки переходимо на інший бік вулиці. Тут тротуар частково ховається у затінку лип, які ростуть в охайних квадратних клаптиках землі. Проходимо ще пару метрів і ось я зупиняюся біля великого чорного джипа. Ще ніколи не їздила на такому автомобілі. Та про що говорити: я навіть поруч не стояла біля такого монстра.

Але що не кажи, цей автомобіль нереально крутий! Захоплено вивчаю лискучий кузов і сріблясту решітку під капотом. Звір, а не машина! Так суворо й агресивно виглядає, ну точно до пари своєму господарю.

Ерік натискає на пульті кнопку і замки в одну секунду розблоковуються. Підходить до мене і відчиняє пасажирські дверцята.

— Сідай, — наказує. Потім змірює мене поглядом і додає: — Давай допоможу, — хапає мене за талію з обох боків і одним рухом вкладає на сидіння. Охаю від несподіванки. — Отак. Бо ти поки залізеш, пів дня мине, — дивиться на мене пильно. Наша близькість бентежить мене. Шкіра на талії ще досі відчуває дотики його рук, а запах парфумів, що нагадують мені апельсин, наповнює повітря навколо.

Розгублено кліпаю. Не можу розібратися в емоціях, які вирують цієї миті в моїй душі.

— Пасок безпеки сама застібнеш чи мені залишиш це задоволення?

— Сама! — рвучкою хапаю ремінь і демонстративно клацаю замком. Мені хочеться, щоб він відсторонився якомога швидше, бо я страшне непокоюсь!

Ерік хмикає і зачиняє дверцята. Обходить авто і сідає за кермо. Одразу заводить двигун і виїжджає на дорогу.

— Кажи адресу, — тицяє в екран навігатора і завмирає в очікуванні моєї відповіді.

— Провулок Щасливий, будинок десять, квартира сімдесят сім, — на одному диханні відповідаю, як перелякана першокласниця.

— Ну, квартиру могла не називати, я тебе під самі двері не завезу, — кепкує Ерік, а в мене щоки миттю спалахують від сорому.

Боже, я геть чисто втратила самоконтроль поряд з цим чоловіком!

Краще я вже буду мовчати. Відвертаю голову до вікна. Авто швидко долає шлях, магазинчики і будинки швидко пролітають повз. Наче нічого нового. Я бачила ці вулиці і будівлі дуже багато раз, але сьогодні все сприймається по-новому. Бо я їду в чужому автомобілі з чоловіком, якого практично не знаю.

Збентеження і тривога супроводжують мене дорогу додому. Ерік мовчки керує автомобілем, а у мене мозок кипить. Ідея сурогатного материнства здається найкращим варіантом, щоб вибратися з того життя, яким живу зараз. Гроші, які я зароблю з цієї угоди, врятують мене від фінансових турбот і відкриють нові можливості.

Але при цьому мене лякає невідомість. Чи зможу я справитися з фізичними та емоційними вимогами сурогатного материнства? Чи зможу я зберегти свою ідентичність і відчувати себе собою у цьому процесі?

Страх огортає мої думки, наче холодний туман. Невпевненість, як глибоке провалля. Я стою на краю і не знаю, чи вистачить мені сил зважитися на стрибок.

— Запиши мій номер, — сильний голос порушує хід моїх думок.

— Навіщо?

— Коли залагодиш усі свої справи — набереш мене. Я приїду і заберу тебе.

— А я не можу доїхати до вас на автобусі?

— Не можеш. Анно, бери телефон і записуй номер, — наполягає Ерік.

Командир, бляха-муха! Хочу заперечити, але сама себе стримую. Роблю, що він каже — вношу в пам’ять телефону номер Еріка Барни. Підписую його, як “Тиран”.

— А ти чого сьогодні не на роботі? — його запитання змушує мене подивитися в його бік. Здивовано дивлюся на зосереджене чоловіче обличчя і не можу зрозуміти: він жартома зараз говорить чи справді не знає, що Богдан мене звільнив?

— Не удавайте, наче ви не в курсі, — обережно відповідаю, бо ж не знаю, що в цього загадкового чоловіка в думках.

— А я і не роблю.

— Ну, по-перше: я працювала в нічну зміну, — відвертаюся від Еріка і дивлюся на дорогу, хоча боковим зором спостерігаю за його реакцією. — Тому і не на роботі.

— А по-друге?

Замовкаю перед відповіддю. Я можу збрехати і вигадати якусь маячню, а можу сказати правду і не боятися, що колись буду піймана на брехні. А Ерік Барна — не та людина, яка пробачить обман. Принаймні він виглядає занадто суворо.

— А по-друге: Богдан мене звільнив того ж дня, коли стався той неприємний інцидент між вами і мною, — від хвилювання знову починаю заломлювати пальці і хрускати суглобами.

— Чого це він вирішив тебе звільнити?

— Його запитайте.

— Я тебе питаю, — каже з натиском. — Хочу почути, що ти про це скажеш.

— Ну, річ у тім, що я облила вас бензином. А Богдан вирішив звільнити мене, бо боявся за власну репутацію. Це ж він мене прийняв на роботу, а тут таке сталося: якась стажистка зіпсувала одяг самого власника заправки. От він і вирішив спекатися мене, бо саме я наробила йому проблем.