Глава 6. “Тато-одинак”

Ерік

Три місяці тому

Дощ наполегливо барабанить по склу. Монотонний стукіт й шум зливи навіює меланхолію. Сіре марево за вікном затягнуло все небо аж до лінії горизонту. Темні кострубаті гілки дерев виглядають потойбічними і навіть химерними. Перший березневий дощ наповнює крижаними краплями промерзлу землю. Дивлюся байдужим поглядом на сад. Де-не-де самотніми сіро-білими клаптями на газоні рясніють залишки снігу. Вітер знову жбурляє жменю холодних крапель в шибу і злісно нападає на розлогу вербу, яка росте під вікном мого будинку. Тонке пруття нестямно колихається в різні боки. Весна прийшла першою негодою, а не теплим сонячним днем, яким хочеться милуватися і втішатися зміною сезонів.

Повертаюся на кріслі і відвертаюся від вікна. В таку погоду хочеться випити і зігрітися біля кабміну. Підводжуся з м'якого шкіряного крісла "великого боса" і спускаюся у вітальню. В барі наповнюю келих бурштиновим віскі. Неквапливо розпалюю камін і вже за кілька хвилин насолоджуюсь приємним теплом і потріскуванням полін. В будинку тиша, тільки звуки дощу змішуються зі звуками багаття.

Зручно вмощуюсь в глибоке оксамитове графітове крісло. Заплющую очі і роблю ковток віскі. Кайф.

Насолоду цієї миті перериває дзвінок телефону. Не кваплюсь відповідати, але дратівливе пілікання діє на нерви. Важко зітхаю і все ж таки відповідаю на дзвінок.

— Привіт, мамо, — вітаюся першим, як тільки приймаю виклик.

— Еріку, ти забув про моє існування? — обурений тон мами вривається в мій меланхолійний настрій.

— Звісно, ні, — спокійно відповідаю, паралельно морально налаштовуючись на довгу розмову з претензіями.

— Я скоро забуду як ти виглядаєш! Еріку, за що ти мене ігноруєш? Хіба я на це заслужила?

Ну от. Почалось. На коротку мить заплющую очі. Внутрішній спокій і насолода хмарною погодою розчиняються у вирі маминого обурення.

— Мамо, не перебільшуй. Ми бачилися позаминулого тижня, — важко зітхаю, але так, щоб вона не почула.

— Невже так важко завітати в гості? — моя відповідь відверто ігнорується. — От якби я мала онуків…

— Ти знову за своє? — знуджено проводжу долонею по обличчю і закочую очі. Знову ця тема. Треба просто дати матері виговоритися.

— Еріку, тобі тридцять вісім років. Мені — сімдесят!

— Ще немає, — вставляю свої п'ять копійок.

— Скоро буде, сподіваюсь. Але я ризикую залишити цей світ навіть не побачивши свого нащадка!

— Ти так говориш про дітей, наче вони в магазинах на поличках продаються. Звідки я тобі візьму онуків, якщо я холостяк? Та й не хочу я дітей.

— Що значить "не хочу"?! Коли ми з татом були у твоєму віці тобі було шість років! Шість!

— Я дуже радий за вас з татом, але я — не ви. Я не маю бажання одружуватися тільки заради того, щоб якась рандомна жінка народила мені дитину, бо ти так хочеш! — відчуваю, що мені починає уриватися терпець. Роблю глибокий вдих, щоб вгамуватися. Роблю паузу і допиваю віскі. — Я не готовий ані до одруження, ні тим паче до дітлахів. Вони діють мені на нерви.

— Як ти мені зараз, — кидає в мій бік шпильку мама. Схоже ця розмова дратує нас обох, бо її зазвичай мелодійний голос сповнений уїдливості і гніву. — Послухай. Я подзвонила тобі не для того, щоб сваритись, — западає коротка тиша і я чую легке зітхання. — Любий, я хочу тобі дещо сказати, але попрошу тебе вислухати мене. Добре?

— Гаразд, — приречено погоджуюсь. Не хочу розвивати конфлікт.

Встаю з крісла і йду до бару. Мені потрібно ще віскі. Відчуваю, що на мене чекає щось епічне. Не дарма мама завела цю бесіду.

— Я нещодавно робила підтяжку обличчя і випадково дізналася, що на тій самій вулиці, де розташований салон краси, відкрилася приватна клініка репродукції.

— Та-а-а-ак, — протягую насторожено, відчуваючи якусь підставу.

— Так от. Ця клініка займається сурогатним материнством і допомагає парам, які не можуть мати дітей. Ти розумієш про що я?

— Хотілось би не розуміти, але на жаль я вже здогадуюсь до чого ти ведеш. Ну, по-перше: я одинак, якщо ти не забула.

— Еріку… не груби мені.

— Мамо, ти хоча б уявляєш мене з дитиною на руках?!

— Не обов'язково, щоб дитина росла біля тебе. Я можу забрати її до себе, найняти няню, доглядальницю, годувальницю.

— Мамо, дитина — це тобі не домашня тваринка. Захотіла — взяла. Захотіла — віддала. Це ж відповідальність на все життя.

— Та що ти кажеш?! — вигукує. — Наче я не знаю! Ростиш, виховуєш, викохуєш… а потім він не телефонує і не приїздить у гості.

— Так, все. Годі. Не роби з мухи слона. Будь ласка, — додаю вже більш м'яко.

— Кому ти залишиш усі свої статки? Кому передаси бізнес? Ти думав про це? Не будь егоїстом, сину.

Чи думав я про це? Та не раз, трясця!

— Вибач, ма, але ця розмова немає сенсу. Дякую, що турбуєшся про мене, але я якось сам вирішу, що мені робити.

— Я про всяк випадок відправила тобі на пошту контакти цієї клініки. Раптом зміниш думку.

— Навряд чи. Але дякую.

Закінчую розмову і відкладаю телефон. Перехиляю келих і випиваю великими ковтками його вміст. Віскі обпікає горло, але не настільки, щоб я скривився від неприємних відчуттів. Скоріш хочеться скривитися від розмови з мамою. Втретє наповнюю собі келих і повертаюся у крісло. Мій погляд застигає на полум'ї, що танцює в каміні.

Нащадки… Сім'я… Дружина… Діти…

Це все не про мене. Нічого з переліченого у мене немає. Та й чи потрібно воно мені? Я звик до своєї самотності. Мені комфортно одному. Мені приємна тиша. Я люблю себе і не готовий жертвувати собою заради когось… Такі мої переконання.

В моєму житті все налагоджено, а діти — це завжди хаос і непередбачуваність. На мить в моїй уяві постає картинка з гучним плачем і дитячою істерикою. Дружина, яка докоряє мені поглядом і показує усім своїм виглядом, що я занепастив її життя. Замружую очі, як при головному болі. Ні-ні-ні. Це явно не про мене.