Глава 5. “Клініка репродукції”

Анна

Повертаюся  зі зміни в жахливому настрої. Після конфлікту з Богданом і його безпідставними придирками почуваюся вкрай пригнічено. Мені давно не було так гірко на душі, як сьогодні.

Дорогою додому пишу повідомлення Насті, в якому ділюся з нею своїми емоціями і розповідаю про сутичку з Бодьою. Тішуся, що хоч у неї там вже перевалило за північ і вона не зважаючи на пізню годину спілкується зі мною.

“Треба було тому козлу в лице плюнути”, — читаю її повідомлення і мимоволі всміхаюся. — “Він вже й так тебе звільнив, тобі нема чого втрачати”

“А зарплатню?” — відповідаю їй.

“Блін, точно. Ну, тоді, як тільки отримаєш гроші — заряди йому в писок!” — друкує Настя, а я затуляю рукою рота, бо не можу стримати сміх. Бабуся, що сидить поряд зі мною в автобусі, допитливо зиркає на мене, невдоволено зітхає і качає осудливо головою.

— Геть чисто здуріли з тими тіліхфонами, — бідкається старенька. — Вже самі до себе регочуть.

“Я тобі потім напишу. Тут якась бабка обурюється, що я вголос сміюся. Ще подумає, що я наркоманка і почне тираду на весь автобус”, — відправляю Насті повідомлення і ховаю телефон у кишеню.

Переписка з Настею трішки розвеселила мене. Вдома на мене (як завжди) ніхто не чекає. Домівка вже давно не пахне смаженими млинцями або маминими котлетками. Я завжди бігла додому після уроків, бо знала, що на плиті на мене чекає щось смачненьке. Теплий борщик чи смажена картопелька. А тепер що? Тепер мене зустрічає сморід татового перегару і порожня пляшка від оковитої.

Нашвидкуруч снідаю Мівіною і вже не дуже свіжим сірим хлібом з майонезом. Запиваю все чаєм і бігом приймаю душ. Сьогодні я востаннє відмиваю з себе гидкий запах бензину. Хоча б це радує.

Я повинна виглядати сповненою сил і енергії дівчиною, щоб пройти відбір в клініці. А для цього найперше мені потрібно виспатись. З превеликим задоволенням пірнаю в прохолодну постіль і майже одразу засинаю.

Мене будять якісь крики на вулиці. Спросоння не розумію, що відбувається. Даю собі пару секунд, щоб остаточно прокинутись. Сідаю на ліжку, солодко потягуюся і позіхаю. Цікаво, хто то волає, як вовкулака на повний місяць? Визираю у вікно і бачу, що це дуркує компанія дівчат і хлопців. Всі приблизно мого віку. Худий високий брюнет навмисно лоскоче дівчат, а ті заливаються сміхом і кричать на нього, щоб відчепився. Не помічаю, як усмішка з’являється на вустах. Мені б теж так хотілося безтурботно гуляти в компанії і щоб мене лоскотав якийсь хлопчина. Але натомість я мушу їхати на співбесіду до клініки репродукційної медицини, щоб стати сурогатною матір’ю у свої вісімнадцять.

Відчуваю, як перші паростки суму обплітають серце і стискають його. Тому я відганяю похмурі думки далі.

Зітхаю і відходжу від вікна.

Я знаю, для чого я це роблю. Щоб бути такою ж безтурботною, як мої однолітки. Щоб жити у своє задоволення і більше ніколи не знати бідності.

Одягаюся у свою найкращу сукню — літній сарафан вишневого кольору, який дуже пасує до мого світлого волосся. Малюю очі і губи, щоб трішки додати обличчю виразності і віку. Нехай думають, що мені двадцять.

Звіряюся з часом. Залишилася година до зустрічі. Варто вийти завчасно, щоб не спізнитися. Крадькома виходжу з кімнати в коридор. Батька немає і це тішить. Не буде доколупуватися з зайвими питаннями.

Автобусом добираюся до тієї зупинки, з якої я можу дійти до клініки. Я давно не була в цій частині міста і витрачаю трохи часу, щоб знайти будівлю за адресою Площа Незалежності, 28. Якби я не заплуталась в вуличках, то одразу знайшла б цю будівлю.

Стою навпроти входу до приватної клініки. Вона виглядає дуже дорогою і елітною. Вивіска “”Екомедицина” займає ледь не пів фасаду нової багатоповерхівки і одразу привертаю до себе увагу. Сірий з чорним фасад і дзеркальні срібні вікна додають презентабельності закладу. Там точно все мегасучасне, тут навіть немає про що говорити.

. Серце тривожно б'ється в грудях. Чесно зізнатися, я боюся. Не знаю, що чекає на мене там. Але я вже тут і не маю права змарнувати свій шанс. Глибоко вдихаю, щоб вгамувати розбурхані нерви. Роблю невпевнений крок, тягнуся рукою до  білосніжної ручки, відчиняю двері і заходжу в середину.

Приємна прохолода зустрічає мене всередині. Зупиняюся на порозі й вражено бігаю очима по внутрішньому оздоблені клініки. Я наче в майбутнє попала. Тут кришталева чистота, блискучий білий кахель на підлозі, великий акваріум з неоновою підсвіткою вздовж стіни та пахне чимось специфічним. Напевно, так пахне свіжість і стерильність. Обережно ступаю великими білими квадратами кахлю. Чомусь мені здається, що вони можуть тріснути під вагою мого тіла. Озираюся довкола. Такої краси я не бачила, скільки живу. Надсучасний інтер'єр вражає своєю незвичайністю й оригінальністю. Підходжу до стійки, за якою сидить доглянута молода жінка з акуратно закладеним чорним волоссям на потилиці. Блакитна уніформа лежить бездоганно на її фігурі та ідеально вписується в біло-блакитні кольори довкола.

— Вітаю! Чим я можу вам допомогти? — ввічливо питає у мене жінка. Впізнаю її по голосу. Це Ольга, з якою я розмовляла телефоном напередодні.

— Так, — киваю. — Добрий день. Мене звати Анна Чайковська, у мене запис на третю. Я щодо оголошення… — почуваюся максимально дискомфортно і розгублено. Через це переминаюся з ноги на ногу і кусаю губи.

— Так, я вас пам'ятаю. Зараз до вас підійдуть, зачекайте, будь ласка, ось там на диванчику, — показує кудись мені за спину.

Киваю, розвертаюся і дивлюся туди, куди мені вказали. Там стоїть розкішний білий шкіряний диван метрів зо три завдовжки. О, то я не одна така? Дві дівчини, що сидять по обидва боки дивану тому підтвердження. Сідаю поміж них. Скоса дивлюся на обох дівчат. Отже, нас троє. Це трішки міняє ситуацію.

Навіть не думала, що у мене можуть бути конкуренти. Я настільки хвилювалася щодо самої поїздки в клініку, що про інше взагалі не думала.