Глава 4. “Зважитися на відчайдушний крок”

Анна

“Насть, здається, я маю ідею, де заробити великі гроші. Це легально, якщо що” — пишу повідомлення подрузі і відправляю.

Дивлюся на годинник. Поки я розмовляла зі співробітницею клініки вже натікала пів десята година. У Насті зараз ніч, вісім годин різниці між нами. Тож сподіватися на її відповідь марно.

Вкотре позіхаю і потираю очі. Все, не витримаю більше. Вимикаю звук на телефоні і зручно вмостившись, швиденько засинаю.

Мені сниться якась нісенітниця і божевільний каламбур. Бодя, у вигляді велетенського павука плете навколо мене павутиння, але раптом яскравий червоний промінь розсікає повітря, зносить Боді голову і сплетені ним сіти. Падаю на землю і помічаю, що в мене виріс живіт. Усвідомлюю, що вагітна і мені треба тікати. Біжу з усіх ніг, важко дихаючи, спотикаюся і падаю в провалля…

Прокидаюся і одразу розплющую очі. Крізь зачинені двері чую, як працює телевізор в татовій кімнаті. Напевно, це мене і розбудило. Потираю очі долонями, але відлуння дивного сну й досі стоїть перед очима.

— Насниться ж таке, — бурмочу собі під ніс і неквапливо підводжуся на ліктях. Одразу тягнуся за телефоном. О, вже друга година дня.

Не кваплюся вилазити з ліжечка. Як тільки вмикаю інтернет на мене сиплються повідомлення від Насті. Ого! Оце вона накатала!

“Ань, ти що зі мною робиш?! Я вже згораю з нетерплячки!”

“Я тебе наберу, як тільки проснуся. Боже! Мене аж розпирає дізнатися, що це за ідея!”

“Я трохи п’яненька після клубу, але думати ще можу. Скажи: ти не в ескорт вирішила піти? Інакше я тебе прикандичу!”

На обличчі мимоволі з’являється усмішка. Настя така кумедна! Сердиться і водночас турбується про мене. Ех… Як мені не вистачає її. Нашого живого спілкування, зустрічей, спільних прогулянок… Глибоко зітхаю і кладу телефон поруч з собою.

Дивлюся на зашторене вікно і думками повертаюся до ранішньої розмови. Думаю про пропозицію з клініки репродукції. Сурогатне материнство - це серйозно. Але, з іншого боку, якщо я прийму цю пропозицію, то зможу розв’язати свої фінансові проблеми. Я отримаю такі необхідні для мене гроші. Вони дадуть мені свободу від батька, я зможу піти навчатися, орендувати квартиру… Але це дуже серйозне рішення, яке потрібно прийняти після ретельного зваження всіх наслідків.

Вурчання в шлунку повертає мене до реальності. Встаю з ліжка і плетуся до кухні.

— Привіт, та! — вітаюся з батьком на ходу.

— О, спляча принцеса прокинулася. Я там деяких продуктів купив, зробиш щось поїсти? — кричить тато з залу.

Продуктами виявились буханець хліба, пляшка молока, сметана, пару кілограм картоплі, помідори і огірки. Не дуже густо. І що з цього зробити? Хіба що салат і смажену картоплю.

— Олію треба купити! — дивлюся на пластикову пляшку, в якій залишилось менше третини олії.

— То купи. В мене вже на нулі.

Теж мені новина. Навіть не дивуюся його відповіді. Але щось казати або доводити немає ані бажання, ані настрою. Толку? Це як об стіну горохом.

“Говори до гори, а гора-горою”, — як колись казала мама.

Швиденько справляюся з готуванням їжі і ласую смаженою картопелькою. Вона хоч і вийшла смачна, але все одно не така добра, як мамина. Спогади про маму засмучують. Я б зараз так її обійняла… На очі навертаються сльози. Ковтаю колючий клубок і повертаюся до своєї кімнати. Боже-боже, до чого я дожилася. Щодня сльози, відчай, страх і розпач. Вже от про вагітність за гроші думаю. Ще раніше я могла втішити себе грою на гітарі. Музика мене відволікала від похмурих думок. Але тато розгаратав її при черговому нападі агресії. Тепер крім прогулянки парком мені більше нічого не допомагає.

— Анька, ти куди зібралася?

— Піду пройдуся, — кидаю через плече і виходжу за двері квартири.

Виходжу з прохолодного під'їзду на залиту літнім сонцем доріжку. Мружуся від яскравих променів і одразу ховаюся в затінку зеленої густини ясеня. Поруч росте розлогий кущ жасмину і його солодкий запах білих квітів паморочить голову. Роблю кілька вдихів приємного аромату і на вустах мимоволі з’являється усмішка.

— Привіт, Анічко.

Підіймаю голову і обертаюся. На мене з приємною усмішкою дивиться сусідка з першого поверху. Сонце додає блиску її рожево-сріблястому волоссю, а легенький вітерець грається фарбованими пасмами.

— Добридень, тьотя Віра.

— У тебе все добре? — її карі очі пильно стежать за мною, а я намагаюся не виказувати свої емоції. Навіщо обтяжувати чужу людину своїми проблемами?

— Так, все добре. От вирішила прогулятися, відпочити після роботи і заодно набратися сил на нову зміну.

— А ти все вночі працюєш? — скрушно зітхає тьотя Віра і стискає невдоволено губи в тонку лінію. — Ігор все байдикує, а дитина мусить гарувати по ночах. Ох, була б Лілічка жива, вона б такого не допустила.

— Угу, — тільки мугикаю під ніс. Опускаю голову і дивлюся на свої носки своїх бежевих балеток.

— Анічко, якщо тобі буде щось потрібно — звертайся. Добре? Продукти, гроші, порада. Можливо переночувати. Бо я ж бачу, яких дружків водить до вас твій тато, — прицмокує невдоволено язиком тьотя Віра, але миттю змінює інтонацію в голосі і каже вже м’якше: — Звертайся, я допоможу. Чула?

— Так, обов’язково, — киваю.

— От же ж випала така гірка доля на тебе, — знову зітхає сусідка. — Але все буде добре, дитинко.

— Так, все буде добре, — повторюю її слова.

— Може тобі гроші потрібні? Я дам. Ходи до мене, — показує рукою, закликаючи зайти до себе додому.

— Ні-ні-ні, що ви, я маю! Не треба, дякую.

— Точно? — примружується і пильно дивиться на мене.

— Так, — упевнено киваю, хоча знаю, що у мене тільки сорок п’ять гривень на кишені (тридцять з яких на дорогу). — Не потрібно, тьоть Віро. Я вже піду, вибачте. А то не встигну до роботи, знаєте…

Хочу якомога швидше закінчити цю незручну для мене розмову і пити звідси. З усмішкою на лиці махаю сусідці на прощання і швиденько зникаю за рогом будинку.