Глава 3. “Мій шанс”

Анна

Дорога від автобусної зупинки до будинку видається нескінченно і втричі довшою, ніж зазвичай. Ця робоча зміна видалася важкою за всі попередні. Не тільки в моральному плані. Конфлікт з Богданом позначився на моєму настрої і фізичному стані. Мене цілу ніч нудило від хвилювання, а від того, що я плакала, розболілася голова.

Мені так хочеться спати, що я ледь не засинаю в автобусі. Його монотонне захитування діє на мене, як мамина колискова і я докладаю титанічних зусиль, щоб не відключитися прямісінько на задньому сидінні запилюженого міжміського рейсу.

Виходжу з автобуса і полегшено зітхаю. Вечірнє повітря видається свіжою джерельною водою. Йду між будинками і неконтрольовано позіхаю. Скоріше б дійти до своєї вулички, зайти у квартиру і зануритись в м’яку постіль. Мені навіть ліньки їсти, настільки я втомлена. Повз пробігає молода жінка на підборах і в стриманій сукні лавандового кольору. Її дзвінкий голос виводить мене з напівдрімоти.

— Даня, давай швидше! — наказує вона своєму сину, який ледве ноги пересуває і потирає заспані очі. Вона тягне його за руку і помітно нервується.

О, цей малий точнісінько як я зараз. Такий же морально пригнічений і схожий на клубок колючого дроту.

— Ма, я не хочу йти в той дурнуватий шкільний табір, — стогне хлопчина.

— А я не хочу на роботу! — обурюється його мама. — Але хто нас питає. Рухайся, бо я так спізнюсь через тебе!

Вона додає швидкості і малий мусить бігти підтюпцем поруч з нею. Дивлюся вслід елегантній фігурці на підборах і заздрю. Вона має роботу і судячи з зовнішнього вигляду працює ця жіночка на якійсь хорошій посаді. А я що? Просмерділася вся бензином, дванадцять годин на ногах та й ще через дурницю мене звільнили! Від несправедливості знову на очі набігають сльози. Важко зітхаю і повертаю у двір свого будинку. Тут майже безлюдно, тільки сусід з другого під’їзду вигулює свого мопсика в кумедній жовтій камізельці і двірник Петрович махає завзято мітлою вздовж бордюр. Лишень восьма ранку і дворик ще не ожив. Скорочую шлях стежкою під будинком, підіймаюся сходами ґанку і ось я вже в прохолодному під’їзді з синіми стінами.

Вдома тихо. Ну, майже. Тільки тато хропе, як дикий вепр на всю квартиру. Йду до його кімнати. Він лежить на спині з відкритим ротом, руки складені на грудях, ковдра сповзла на підлогу. Якби не хропів, то його можна було б сприйняти за мерця. Шкіра обличчя пожовкла, вкрилася зморшками, щетина хтозна-якої давності, волосся скуйовджене… До чого він себе довів? Кладу п'ятдесят гривень (частину чайових за сьогодні) на стіл і забираю порожню пляшку і брудний посуд. Причиняю за собою дверцята, йду на кухню. Варто було б щось перекусити, але я не в силі щось зараз готувати. З’їдаю вчорашню холодну сосиску з куснем білого хліба. Таке собі задоволення, але хоча б в шлунку вурчати перестало.

Чищу зуби, вмиваюся. На душ немає сил. Знімаю резинку з волосся і аж замружуюся від задоволення. Який кайф… Кручу енергійно головою в сторони, стріпую волоссям і воно безладно лягає на плечі.

Ой, не треба було цього робити. Тільки головний біль посилився. Тепер без анальгіну точно не обійтися. Десь в сумочці має бути блістер з таблетками.

Коли заходжу у свою кімнату, мружуся від занадто яскравого світла. У мене зранку завжди сонячно. Вікна виходять на схід і перші промені сонця часті гості в моїй скромній оселі. Зазвичай мені вони підіймають настрій, але не сьогодні. Закриваю штори і сідаю на диван. З сумочки виймаю пігулки і одразу приймаю одну. Беру телефон і лягаю. Пружини дивану скриплять піді мною, але я вже звикла до цього специфічного музичного супроводу.

Боже, яка це благодать — лягти після виснажливого робочого дня (у моєму випадку ночі).

Розблоковую телефон. Настя настрочила мені тонну повідомлень. Перечитую їх всі. О, то вона в клубі. Класно їй. Зітхаю і уявляю себе поруч з нею. У неї там зараз вже північ. Веселощі в самому розпалі. Я б теж хотіла танцювати під ритмічну музику і пити коктейлі з красунчиками, а не оце все.

Заплющую очі і втомлено зітхаю.

Мені потрібно вибиратися з цих злиднів. З прірви, в якій я живу. Але як?

Згадую про оголошення, яке я побачила в газеті. Відкриваю фото і ще раз перечитую його.

Я трохи збентежена цим оголошенням, але одночасно відчуваю певну зацікавленість. Можливо, це дійсно мій шанс знайти нову роботу і заробити грошей. Розумію, що це може бути трохи ризиковано, але я нічого не втрачу, якщо просто зателефоную і дізнаюся більше. Власне, що може піти не так? Поставлю кілька запитань та й все. А якщо мене щось бентежитиме — покладу трубку.

Що тут такого? Просто взяти і набрати номер. А далі вже як піде розмова.

А може мені вдасться вмовити Богдана не звільняти мене? Буду старанно працювати, покажу, що я не така безталанна, як він про мене думає.

Я знову починаю вагатись.

Не треба себе обманювати. Богдан сказав прямо: мені варто шукати іншу роботу. Я не можу дозволити собі зволікати і сподіватися на чудо. Тим більше — залишитися без грошей. Батько оскаженіє, коли взнає, що я безробітна. А я так хочу втекти звідси. Подалі від його п’янок, скандалів і вічних претензій.

Відчуваю на серці легке хвилювання. Кручу телефон в руках і все ніяк не наважуся зателефонувати. Чим довше я вагаюсь, тим сильніше нервуюся. Не помітила, як встала з ліжка і почала крокувати кімнатою туди-сюди. Так. Стоп. Роблю глибокий вдих, щоб заспокоїтись. Я зроблю це. Збираюся з силами і нарешті набираю номер з оголошення. 

Слухаю гудки із завмиранням серця. Кожний наступний здається довшим за попередній. Від хвилювання смокче під ямкою (чи від голоду, я вже не знаю). Вже починаю гризти нігті, так мене ковбасить.

— Приватна клініка репродукції “Екомедицина”, мене звати Ольга, слухаю вас, — мелодійний дівочий голос звучить в динаміку, а я від здивування втратила дар мови.

Зупиняюся посеред кімнати, як вкопана.