Глава 2. “З речами на вихід”

Анна

— Та що з тобою?! — рикає незнайомець, хапає мою руку і силою встромляє пістолет назад в бак.

Запах бензину миттю заполоняє повітря навкруги нас. Ошелешено дивлюся на чоловіка і від переляку тремчу всім тілом.

— В-вибачте, — мій голос надломлюється через хвилювання. — Мені дуже прикро, що так сталося, — ледь не плачу. — Ваш одяг…

— Ви - новенька? — чоловік, як ні в чому не бувало веде зі мною бесіду і схоже — ні краплі не злиться на мене. Чи він так майстерно вміє володіти емоціями? Я б точно вже вибухнула. Та я і зараз ледве тримаюся.

— Т-так, — киваю. Мене ще досі ковбасить від того, що відбулося.

— Вибачте, що налякав. Я не очікував, що ви так відреагуєте, — сірі очі незнайомця уважно вивчають мене.

— Я задумалася, а ви підійшли зі спини... Зовсім неочікувано.

— Давайте сюди пістолет, — він підходить і накриває своєю велетенською долонею мою руку. — Йдіть приведіть себе до ладу. В такому емоційному стані вам не можна працювати. Випийте кави чи чаю, щоб заспокоїтись.

— А ви? — відпускаю гачок і дивлюся на цього спокійного, як удав, чоловіка.

— Я вже якось сам розберусь.

— Гаразд, — киваю.

Розвертаюся, щоб піти, але низький голос наздоганяє мене:

— Як ваше ім’я?

— Анна, — розвертаюся до нього обличчям. Переплітаю пальці і хрускаю суглобами. Я так завжди роблю, коли нервуюся. — Анна Чайковська. Ви хочете написати скаргу на мене? Я розумію, я забруднила ваш одяг, наробила вам шкоди… Але дуже прошу: не робіть цього. Мені дуже потрібна ця робота. Дуже, — стискаю губи, бо колючий клубок підкотив до горла і боляче стиснув його. Ще трішки і я розплачуся.

— Не хвилюйтесь, я не писатиму скарги, — на мить в кутиках його губ промайнула усмішка. Невже він мене дурить? Чи насміхається? Не можу зрозуміти. Цей чоловік зовсім не проявляє емоцій.

— Справді? Я вам дуже вдячна! — роблю крок до нього, але він в цю мить виймає пістолет з бака і закріплює його на колонці. — Тоді я піду? — не знаю, для чого я питаю у нього дозволу. Почуваюся максимально безглуздо в цей момент.

— Йдіть, — киває.

— Гаразд. Я скажу хлопцям, щоб прибрали тут. Ви тільки не куріть, бо ж бензин…

— Я все прекрасно розумію, — він каже це з такою інтонацією, наче я щойно його за дурного сприйняла. Пояснювати людині на заправці, що не можна палити… Це тільки я так можу. Куди ще більше ганьбитися?!

— Вибачте ще раз.

Розвертаюся і стрімголов тікаю з місця своєї ганьби. Мені б зараз десь сховатися і не вилазити до кінця зміни. Але не тут то було. На вході мене зустрічає розлючений Бодя.

— Тільки не психуй, — вирішую його випередити, перш ніж він почне свою гнівну тираду.

Навпроти мене стоїть залізнична рейка з виряченими очима. Саме таким мені зараз здається худий і високий Богдан Величко. Вичавлюю з себе усмішку, але я марно стараюся. В залі багато людей і навряд чи Бодя дозволить собі емоції на людях. Він завжди намагається тримати марку “великого боса” і володаря ситуації. Завжди спокійний, наполегливо-доброзичливий і тактовно вміє вказати тобі своє місце. Але не сьогодні. Зараз він так явно злиться, що навіть не приховує цього.

По розлюченому обличчю старшого менеджера розумію, що він вже в курсі, що сталося.

Треба терміново пояснити ситуацію. Нехай не кіпішує завчасно. Водій же не має до мене жодних претензій і обіцяє не скаржитися на мене.

— Бодь… я…

Але він не дає мені договорити. Хапає боляче за лікоть і швидким кроком веде за собою у підсобку. Його довгі ноги роблять великі кроки і мені доводиться підтюпцем бігти поруч з ним. Рвучко відчиняє двері, заштовхує мене в середину, заходить слідом і з розмаху зачиняє двері.

— Ти що, Чайковська, взагалі з котушок з’їхала?! — нахиляється до мене і цідить крізь зуби Богдан. Він як так змія — шипить від злості.

Мені доводиться задерти голову, щоб тримати зоровий контакт з ним. Ковтаю слину. Серце шалено калатає в грудях. Я ще ніколи не бачила його таким сердитим. Переминаюся з ноги на ногу і намагаюся триматися впевнено, хоча всередині кожна клітинка тремтить.

— Бодь, та не нервуй ти так. Я все порішала, — знову нервова усмішка з’являється на губах, але ненадовго.

— Порішала? — з неприхованим сарказмом і уїдливою усмішкою каже. — І що ж ти такого нарішала, а, Чайковська?

— Ну-у-у… Той мужик, біля чорного позашляховика, — кивком голови показую в бік заправних колонок, — він сказав, що не буде створювати мені проблем.

— Анька, ти блін, хоча б знаєш, хто той, як ти виразилася, “мужик”? — здається, що в Боді навіть його коротко підстрижене волосся стало дибки, такий він зараз напружений.

— Ні, — заперечно хитаю головою.

— То я тобі скажу, — він розправляється і закладає руки на грудях. — Це був сам власник. Ерік Ігорьович Барна. Твій і мій безпосередній начальник. Людина, якій належить вся мережа цих заправок! — Бодя розкидає ріки в повітрі, описуючи коло. — Ось кого ти так рясно полила бензином!

Охаю і затуляю рот долонею. Мене прошибає холодний піт, потім кидає в жар і я відчуваю, як починають палати щоки.

— Не може бути… — шепочу дерев'яними губами. — Ти мене дуриш…

— Це ти дурепа! — вибухає Бодя. — Мені чхати на тебе і твою персону, але знаєш, що ти зробила? Спаскудила репутацію нашої заправки! І якщо мені впаяють догану або ще чого гірше — позбавлять премії, то я залишу твою заробітну плату собі! Ясно тобі?!

Відчуваю, як в очах збираються сльози образи і приниження. Хочу щось сказати у своє виправдання, але слова застрягли в горлі, а клубок в роті перекрив кисень. Я тільки беззвучно ворушу губами і намагаюся дихати глибше, щоб не розревітися у Бодьки на очах.

— Вибач… — нарешті видушую з себе.

— Мені до лампочки твоє вибачення, Чайковська. Краще пошукай собі нову роботу. По закону маєш чотирнадцять днів, — від крижаного тону старшого менеджера мороз біжить поза шкірою. Він виходить і гучно зачиняє за собою двері, а я здригаюся від цього ляскоту і затуливши руками обличчя даю волю сльозам.