Глава 1. "Життя, як воно є"

Анна

— Анька!

Страх миттю пронизує мене наскрізь.

— Анька!!! Трясця твоєї матері!

Серце падає в п’ятки, а тілом проходить озноб.

—  Я ж чую, що ти вже вдома!!!

Чіпляюся обома руками за дверну ручку. Шкода, що двері не зачиняються на ключ. Але навіть якби і був замок, він нічим би не допоміг. Серце тріпоче від переляку. Він знову напідпитку.

— Погане дівчисько! Вирішила зі мною хованки погратися?!

Кроки наближаються і грізний голос звучить вже ближче. Відступаю від дверей дуже вчасно.

Він вривається в кімнату, з розмаху відчиняє двері, що ті гучно б’ються ручкою об стінку. На місці удару робиться виїмка і на підлогу сипляться шматочки білого вапна.

— Анька, де мої гроші? — висока постать завмирає у дверному отворі. Серце миттю зривається з такту і починає шалено колотитися в грудях. Боязко задкую, але ноги впираються в диван. Далі йти нікуди. Хіба що у вікно.

— Я не маю грошей, — набираюся сміливості подивитися в його скляні очі.

— Не бреши! Я знаю, що в тебе є гроші! — хрипить низький голос. Від переляку втискаю голову в плечі і зіщулююсь. — Ти завжди зберігаєш гроші для себе, — робить великий крок і одним махом перетинає мою крихітну кімнатку. Опиняється до мене майже впритул. — Мені треба купити пляшку! — цідить крізь зуби.

Накидатися й кричати на мене стало для нього звичною річчю.

Від його подиху повітря навколо просочується смородом алкоголю. Червоні очі дивляться на мене зі злістю.

Серце починає битися швидше, щоразу як він злиться і кричить на мене, а руки пробирає тремтіння. Мені завжди страшно, що він може зробити щось зі мною, особливо в моменти сильної агресії і у стані алкогольного сп’яніння. От як це зараз.

— У мене немає грошей, тату, — мій голос тремтить, як і все моє нутро. — Я працювала цілу ніч, але сьогодні було малолюдно і ніхто не залишив чайові, — намагаюся виправдатися, проте знаю, що це не зупинить його.

— Нісенітниця! — хрипить майже в обличчя. Відсуваюсь назад, щоб не дихати перегаром, але втрачаю рівновагу і падаю сідницями на диван, який вже давно втратив свою привабливість.

Лютий погляд свердлить мене. Тепер я відчуваю себе дрібною комашкою, на яку дивиться велетень.

— Ти живеш у моїй хаті, тому ти повинна приносити гроші і віддавати їх мені! — починає підіймати голос, а його обличчя робиться червоним від гніву.

Боюся поворухнутися, навіть дихаю через раз. Тільки б його ще більше не розлютити.

Я боюся батька з самого дитинства. А останні два роки він став нестерпний. Після смерті мами він топить своє горе в чарці, а я існую сама по собі. Єдине, що йому від мене потрібно — це гроші, які я отримую працюючи на заправці на околиці міста.

Моє життя сповнене страху та безнадії.

Кожен раз, коли він п'яний, я перелякано притуляюся до стіни, намагаючись не привертати його увагу. Кожен раз, повертаючись додому зі своєї роботи, я перелякано думаю про те, що зустрінуся з батьком і його п'яним гнівом. Мій страх настільки сильний, що я навіть боюся звернутися за допомогою до когось, розповісти про свої проблеми. Ніхто з мого оточення не знаю, що коїться у мене вдома. Тільки подруга. Але вона так далеко від мене. Моя Настя після школи емігрувала з батьками до Сполучених Штатів Америки і ми тримаємо зв’язок суто через інтернет.

Я в пастці, з якої немає виходу.

— Батьку, я не можу так більше, — кажу тремтячими губами, тамуючи бажання розплакатися. Сльози завжди діють на нього негативно і він ще більше дратується. — Мені потрібно жити своїм життям, а не утримувати тебе. Я спробую знайти кращу роботу і піду звідси…

— Ти нікуди не підеш! — цідить крізь зуби, а мене пронизує блискавка страху. — Ти зобов'язана мені життям. Зобов'язана піклуватися про мене, якщо хочеш жити у цій квартирі.

— Я не можу більше жити в таких умовах. Мені потрібно змінити щось у своєму житті.

— Ти ніколи не зміниш нічого. Ти ніколи не зможеш нічого досягти у житті. Бо ти ніхто! — кожне слово карбується болем на серці. Замовкаю, не знаючи, як відповісти. Батько завжди каже мені образливі слова, але сьогодні вони звучать особливо боляче. Якийсь час він дивиться на мене, а потім розвертається і йде геть.

— Нездара, — кидає на виході.

Дивлюся на широку спину в старій бляклій футболці чорного кольору. Хиткою ходою тато зникає в іншій кімнаті, а я миттю зачиняю за ним двері. Сповзаю на підлогу і нарешті даю волю емоціям.

Втома після нічної зміни і образа на батька витікають з душі сльозами. Вони гарячими потоками течуть по щоках, а з грудей виривається ридання.

Боже, як я втомилася! Як мені важко і шкода саму себе! Затуляю обличчя долонями і шепочу:

— Мамочко, як мені тебе не вистачає…

Сумні думки атакують мене.

Потрібно знайти можливість вибратись з тієї прірви, на яку перетворилося моє життя. Нову роботу або ще щось. Будь-що. Я просто не витримаю більше.

Витираю мокрі щоки долонями. Плакати увійшло мені у звичку. Здається, я забула як це — просто радіти життю, бути безтурботною, жити у своє задоволення, сміятися з жартів і бути собою.

Я ненавиджу своє життя.

Свою задрипану кімнату, в якій живу. Допотопні меблі, які стоять в цій квартирі ще зі здачі будинку в експлуатацію в далеких сімдесятих роках минулого сторіччя. Паперові шпалери бридкого кольору блювотиння в огидні жовті квіточки. Диван з поламаними пружинами, який вже давним-давно заклинило і він забув, що таке бути складеним.

Мені давно обрид запах старості і сирості, яким просочений кожен дециметр цієї двокімнатної квартири на першому поверсі по вулиці з обнадійливою назвою “провулок Щасливий”.

Угу, щастя тут прям на кожному кроці!

Але найбільше я ненавиджу злидні, які стали для мене нормою в останні два роки. Після смерті мами я залишилася сама. Ну, майже. Ще є тато, але він настільки занурився в горе і горілку, що можна вважати мене круглою сиротою.