Пролог

Страх керує мною.

Відчуваю, як від нього палає кожна клітинка в тілі. Тремтять напружені м’язи, натягнуті струною всі нерви.

Липкі лапи страху тримають моє серце, яке пульсує й б’ється об скоцюрблені пальці.

Боже, що я тут роблю?

Навіщо я це роблю?!

Намагаюся розшукати крізь завісу страху раціональні доводи свого вчинку. У мене була ціла низка причин, але зараз вони здаються мені не такими вже й вагомими.

Але відступати пізно. Я зробила свій вибір.

Це мій єдиний шанс і я не маю права його втратити.

Глибоким, але безшумним вдихом намагаюся розслабити себе, але це не допомагає. Напруженість змішується з тривогою, яка досягає максимуму й здається такою нереальною, що я от-от втрачу свідомість.

Білосніжна стеля і ясно-блакитні стіни тиснуть з усіх боків. І хоч кабінет світлий і просторий, я почуваюся дрібною комашкою, яку піймали і помістили в склянку.

Я сиджу за столом, який є єдиним елементом меблів, а навпроти мене стоїть він — чоловік, завдяки якому я почуваюся загнаною в клітку пташкою.

— Отже… Анна, так? — він ховає руки в кишенях штанів. Чорний костюм лежить бездоганно і підкреслює поважність свого власника.

Легенько киваю. Дивлюся собі на руки, які безупинно стискають кутик поясу від сукні. На мені легкий вишневий сарафан з тонкої бавовни, але зараз я відчуваю холод і дрібні сироти виступають на шкірі рук. За вікном світить липневе сонце, але в цьому кабінеті наче в Антарктиці. І це не через увімкнений кондиціонер. Холодом віє від чоловіка навпроти.

— Ознайомилась з угодою?

Знову ствердний кивок.

Чую, як він хмикає.

— Значить тебе все влаштовує?

— Так, — видушую з себе одне-єдине слово, бо від хвилювання захрипла. Прочищаю горло і повторюю більш виразно: — Так.

— Ти народиш мені дитину і на цьому наші шляхи розійдуться. Ніяких претензій, ніяких зобов’язань щодо дитини, ніякої твоєї присутності ані в моєму житті, ані в майбутньому житті дитини. Зрозуміла? Якщо згідна — підписуй договір.

З іншого краю стола він підсовує до мене папери і кладе зверху ручку на розсічений чорними літерами папір. Швидко хапаю ручку і не задумуючись ставлю підпис поруч зі своїм прізвищем. Підіймаю голову і дивлюся на високого чоловіка навпроти мене.

Його вираз обличчя ніяк не змінився. Нуль емоцій. Ні задоволення, ні радості, на зацікавленості. Від сірих очей віє холодом, аж мороз біжить поза шкірою.

— Можеш запитати мене щось, — важкий сталевий голос пробирається під шкіру і мене кидає в жар. — Одне питання, Анно.

Соваюся на стільці. У мене мільярд запитань. Вони як ті сніжинки — невтомно й швидко кружляють в моїй голові. Але яке обрати? Опускаю погляд собі на руки. Від хвилювання знову починаю жмакати краєчок поясу і кусаю нижню губу.

Я можу поставити будь-яке питання з тієї хмари сніжинок, але мій вибір падає на найдебільніше, яке тільки можна:

— Еріку… ви… ви — гей?

Питання зависає в повітрі, наче сокира ката. Чоловік завмирає від почутого. Він явно шокований. Та я сама в шоці. Навіть мій шок — в шоці.

Я явно бовкнула зайве. Ерік шумно затягує повітря крізь зціплені зуби. Його ніздрі роздуваються і в тиші кабінету чується голосний видих. Він дивиться на мене так, наче зараз з'їсть.

Грізний погляд чоловіка б'є мені в груди. Прикриваю долонею рот, та запізно: слово ж не горобець.

Господи-и-и… Аню, де твій розум?! Знайшла що запитати!

Брови чоловіка злегка підіймаються догори і лишень на долю секунди зависають на чолі. Ця реакція триває коротку мить і от переді мною знову холодне обличчя без емоцій.

— Я… я просто не розумію, — починаю тараторити, намагаючись врятувати свою патову ситуацію й виправдати свій ідіотизм. — Ви… чому ж ви не народите собі дитину звичним способом? Весілля, дружина… Для чого це все? — показую очима на договір.

Але Ерік навіть оком не кліпає. Свердлить поглядом. Мені аж дихання спирає від цього пронизливого погляду.

Боже, та прикуси ти язика нарешті! Кожне моє наступне слово закопує мене ще глибше.

Краще б я взагалі мовчала.

Жовна на вилицях чоловіка напружуються, як і він сам. Суворий погляд пропалює наскрізь, густі брови сходяться на переніссі. Мене кидає в жар, а кінчики пальців затерпають від стресу. Втискаюся в стілець. Я б воліла взагалі під стіл заповзти, тільки б не бачити цього розлюченого обличчя.

Він поволі нахиляється і впирає широкі долоні в стільницю. А потім так само поволі стискає їх в кулаки. Аж до білих кісточок. Його кулаки здаються якимись нереально велетенськими. Цей Ерік схожий на Халка. Тільки він не зелений. Але таке ж громило.

— Ні, я не гей, — відповідає рівним низьким голосом. Холод в інтонації змушує мене нервово ковтнути. Його стриманість вражає. Зустрічаємося з ним поглядами. Помічаю, як напружені вилиці і зіщулені очі. Він здається спокійним, а от мене аж ковбасить, так я хвилююсь. — Зовсім скоро ти особисто в цьому переконаєшся, Анно.