Розділ 12

– Дякую, що допоміг, – кажу, коли ми виходимо на вулицю, але не через центральний вхід, а якийсь інший. Ми зупиняємося на терасі, яка сьогодні зачинена і всі столики вільні. 

– У тебе щось сталося? Коли ми зустрілися, у тебе такий вираз обличчя був… – Марат сідає за столик, а я – навпроти нього. Треба перевести подих і подумати, що робити далі. Не хочу повертатись до Дані, і дивитися на нього не хочу. А коли згадую, що відсьогодні ми маємо жити разом – взагалі плакати хочеться. 

– Просто подібні місця не для мене, – відповідаю стримано.

– Тоді що ти тут робиш? – дивується. 

– Розумієш… – ну і як пояснити йому, що я тут роблю? Чесно кажучи, не хочу говорити. Марат здається мені хорошим, але якщо розповім йому правду, він може змінити своє ставлення до мене. 

– Злато! Якого біса?! – чую злий голос Дані та підстрибую на місці від несподіванки. Схоже, мій наречений згадав про мене, або ж татко за мною відправив. – Що ти тут робиш?! 

– Я… – підводжуся на ноги й хочу відправити його під три чорти, але несподівано Марат стає так що закриває мене собою від Дані. Це… дивно, але шалено приємно. Бачу його широку спину, обтягнуту чорною тканиною – і подих перехоплює. 

– Май повагу до дівчини, Харитонов! Вона не твоя річ! – цідить Марат, а я обережно виглядаю з-за його спини, щоб побачити реакцію Дані, і вона не змушує себе довго чекати. 

Харитонов в один момент змінюється на обличчі. Стискає кулаки та зціплює зуби. Знаю, що Даня не любить, коли його вчать, як жити, а якщо це роблять зовсім незнайомі люди… Або ж знайомі, адже Марат знає прізвище Дані… 

– Зникни, Каратаєв! – цідить Даня. – Злата – моя наречена! Що хочу, те і роблю!

– Наречена? – здивовано перепитує Марат, а я шкодую, що одразу не розказала йому все. 

– А що? Вона тобі не сказала? – задоволено усміхається Даня. – Злато, ну чому ти так? Хлопець-то вуха розвісив, захищає тебе так віддано, а ти іншому належиш. Не гарно так з хлопцями вчиняти, чорнява.

Цієї миті у мене з'являється дике бажання вдарити Даню. Він не має права порівнювати мене з собою. Я не така. А Марат – просто мій знайомий.

На жаль, бажання бажанням і залишається. Я не настільки сильна, щоб підняти руку на іншу людину, навіть якщо це Харитонов. Саме тому роблю те, що вважаю найбільш правильним. Просто йду геть, залишивши двох хлопців розбиратися між собою. 

– Чорнява, чекай! – кричить мені в спину Даня, а тоді не надто ніжно хапає за руку і змушує зупинитися. – Куди зібралася? Треба повертатися на свято!

– От сам і повертайся! – кричу йому в обличчя і вириваю руку. – Я не твоя річ, Харитонов! Дай мені спокій!

– Ти сама погодилася на все це! – гиркає мені в обличчя. Даня ще жодного разу не підвищував на мене голос, а тут дивиться так, наче це я зруйнувала його життя. – Тому не варто мене дратувати. Я сказав: пішли!

Даня знову хапає мене за руку і тягне за собою, та так швидко, що я мало не падаю на асфальт. Стає до сліз образливо, адже я на таке ставлення не заслуговую, але Дані на мої почуття глибоко начхати. 

Все змінюється в один момент, коли до нас наближається Марат і вириває мою руку з захвату Дані. Харитонов не встигає нічого відповісти, тому що Марат б'є його кулаком в обличчя. Він робить те, що не наважилася зробити я.

– Йди, Злато. Ми самі розберемося, – просить мене, і вже за мить сам Даня кидається на нього з кулаками. 

Я не хочу, щоб Марат постраждав. Він хороший. А от Харитонову не завадить кілька разів з'їздити по голові. Можливо, мізки на місце стануть, хоча дуже сумніваюся, що йому бодай щось допоможе. 

Залишаю терасу під крики та лайливі слова, що доносяться від хлопців. Йду на вихід, і вже там вдається зловити машину таксі, яка якраз їхала поруч. Сідаю в салон і намагаюсь заспокоїтися. 

Якби у мене була можливість поїхати зараз туди, де Даня мене не знайде, я так і зробила б. Але у мене немає можливостей, грошей і… бажання. Це погано, адже поруч з Данею мені також погано. 

Я заплуталася. Спочатку мені здавалося, що все це заради дитини, але зараз розумію: моїй дитині не буде добре, якщо погано мені. 

Минає хвилин п'ять, і мій телефон починає розриватися від дзвінків Дані. Потім повідомлення і знову дзвінки. Від гріха подалі вимикаю телефон повністю і ховаю назад у сумку. 

Я не хочу з ним говорити, і бачити його не хочу. Тільки, на жаль, мої бажання Даню не хвилюють. Я знаю, що скоро він примчить за мною, адже татко по голові не погладить за те, що я втекла. 

І що тоді я буду робити – поки не знаю…

Тільки-но з'являюсь у кімнаті, до мене наближається Оля.

– Ти така гарна! – ошелешено випалює. Я тільки хмикаю на таку заяву і швидко переодягаюся у джинси та футболку. Ненависні туфлі разом з сукнею ховаю у пакет і збираюся повернути Дані. Навіщо мені ці речі? Я більше ніколи нікуди не піду з цим клятим Харитоновим!

Мої сусідки по кімнаті зацікавлено за мною слідкують, тому немає можливості розповісти все Олі. Я бачу як горять її очі від цікавості, але з розмовами доводиться зачекати, поки змиваю з обличчя макіяж, а волосся збираю у хвіст.