Розділ 10

Поки Даня заганяє на подвір'я свою дорогу машину, я стою біля воріт і все ще не можу повірити, що все це відбувається насправді. Завтра наші сусіди голови собі скрутять, коли побачать цю ластівку, і мамі доведеться якось пояснити це їм. Виходить, я додала їй ще одну проблему. 

– Готово! – Харитонов залишає салон, гримає дверима і наближається до мене. Бачу в його руках рюкзак і розумію, що він готувався залишитися тут. 

Говорити з ним не хочу, тому першою повертаюся у дім, а він за мною. Мама якраз закінчила стелити постіль і, нагородивши мене похмурим поглядом, йде геть. 

– Де тут можна прийняти душ? – питає Даня, зацікавлено озираючись навколо. 

– У нас немає душу, тільки ванна, – бурчу і дістаю з шафи чистий рушник.

– Без проблем! – Даня забирає у мене рушник, і я проводжу його до сусідніх дверей. – А туалет де?

– На вулиці, – бурчу, але коли бачу, як розширюються від подиву очі хлопця, розумію, що трохи переборщила. – Сусідні двері. 

Даня видихає, а я його залишаю і йду на кухню. Спати не хочеться, тому готую собі чай і сідаю з чашкою за стіл. 

– Ти не казала, що він такий гарний, – шепоче Рита, сідаючи поруч зі мною.

– Хіба це має значення? – фиркаю.

– Жартуєш? – дивується сестра. – У вас буде дуже гарний малюк!

Чесно кажучи, я ще жодного разу над цим не задумувалася. Але якщо бути чесною з собою, Рита має рацію: дитина у нас дійсно буде гарнюньою. 

– Як думаєш, мама мені пробачить? – питаю тихо. 

– Звісно, пробачить, – впевнено відповідає Рита. – Відійде трохи – і пробачить. Он якого зятя відхватила! 

На слова сестри важко зітхаю і роблю ковток чаю. Добре, що вона і половини не знає, того що відбувається між мною і Данею. Напевно, буде краще, щоб ніхто не дізнався. Для усіх в нас буде ідеальна родина, а насправді ми з Харитоновим зовсім чужі люди. 

Хочу зробити ще ковток, але бачу на порозі Даню і завмираю. У нього мокре волосся і червоне обличчя, а ще він змінив свої модні джинси на домашні штани та білу футболку. 

– Чаєм пригостите? – питає і ступає на нашу маленьку кухню. Рита тільки хмикає і, побажавши нам спокійної ночі, зникає у кімнаті. 

Даня сідає за стіл, а я вмикаю чайник. Відчуваю на собі його погляд, але говорити не хочу. Принаймні про наші проблеми.

– Ти голодний? Є картопля з котлетою, – повертаюся до нього обличчям і почуваюся дико ніяково. Наче ми реально разом і я годую свого чоловіка. 

– Голодний, – заявляє Даня, а я берусь за вечерю для нього. Вже через кілька хвилин він уплітає за обидві щоки картоплю і виглядає таким милим, що кілька секунд витріщаюся на нього. Добре, що вчасно себе зупиняю і переводжу погляд на шпалери. 

– Дякую, чорнява! Давно я не їх домашньої їжі, – говорить, відсовуючи від себе тарілки. 

– Немає за що, – забираю посуд і ставлю на стіл чашку чаю і шматок пирога. 

– А ти їсти не будеш? – дивується, коли я сідаю навпроти без нічого. 

– Я їла вже. Не хочу сильно налягати на їжу. Через вісім місяців у двері не влізу, – бурчу і ловлю на собі веселий погляд Дані. – Що?

– У тобі від сили сорок кілограмів, чорнява. Думаю, надмірна вага тобі не загрожує, – заявляє. – Тому бери шматок пирога і будемо їсти разом.

Не знаю чому, та я слухаю Даню. Не тому, що повірила і тепер не буду боятись погладшати. Просто зараз він такий милий, що важко боротися з його чарівністю. 

– Тут живе твоя мама з сестрою? – питає Даня, слідкуючи за тим, як я кладу до рота перший шматок. 

– Не тільки. Ще Тарас і Матвій, мої племінники, – відповідаю. 

– А де їхній тато? – чергове питання від Дані. 

– Він покинув Риту після народження другого сина. Просто пішов і більше не з'являється, – кажу, а голос тремтить. Ця тема ніколи не була легкою і не буде. 

– Мудак! – хмуриться Даня і чомусь зовсім забуває, що сам зовсім недавно пропонував мені зробити аборт. 

– Пішли спати. Пізно вже, – забираю зі столу посуд і ставлю в раковину. Було б добре помити все, але робити це, коли поруч Даня, не хочу. 

– Де твій тато? Він також з вами не живе? – питає, дуже швидко опинившись поряд. Даня спирається задом на стільницю і чекає на мою відповідь. 

– Він помер, – кажу сухо. – Любив випити зайвого. 

Першою залишаю кухню і прямую у кімнату. Знаю, що Даня йде за мною. Куди ж він дінеться. 

Тільки от у вітальні зупиняюся і розгублено дивлюсь на розкладний диван, на якому нам доведеться спати разом. І справа не в тому, що він дико незручний. 

Нам з Данею доведеться ділити цю постіль… 

Ну чому мама не поклала нас окремо? Все-таки ми ще не одружені. Та з іншого боку, я вже вагітна. Який сенс розбігатися по різних кімнатах?

– Чого зависла, чорнява? – питає Даня й першим лягає на диван і навіть ковдрою вкривається. – Ходи до мене, тут доволі непогано.