Розділ 9

– Ти не захворіла? Бліда така, – хмуриться мама, насипаючи мені в тарілку супу. 

– Це все через навчання. Мабуть, з книжок своїх не вилазить, – фиркає моя сестра Рита і робить ковток кави. Поки її сини граються в кімнаті, у Рити є можливість відпочити. До того ж сьогодні й завтра у неї вихідний.

– Можна і так сказати, – бурчу і їм суп. Знаю, що треба зібратися і сказати все, але ж це так страшно. Мама мене вб'є. У цьому я навіть не сумніваюся. Я ж її гордість і надія на краще життя, а що тепер? Сама буду в золотій клітці, і рідним допомогти не зможу. 

Я навмисне заховала обручку в гаманець, щоб раніше запланованого часу не шокувати маму з сестрою. Вирішую сказати все за вечерею, а там видно буде. Сподіваюся, що до вбивства не дійде. 

– Злато, допоможеш мені одяг вивісити? – питає Рита, коли наша старенька пральна машинка видає дивний звук, схожий на писк. Схоже, настав час діставати речі. 

– Звісно! – погоджуюсь, тому що сидіти без діла не хочу. Тарасик і Матвійко бігають подвір’ям, а ми з Ритою вивішуємо мокрий одяг на шнурок. 

У нас власний невеличкий будинок, який давно потребує капітального ремонту. Треба перекрити дах і помалювати стіни. На жаль, для нашої родини це величезна сума, тому все так і залишається – у жахливому стані. 

– Тарасе, не лізь туди! – кричить Рита, коли син намагається піднятися драбиною на горище. – Як же з ними важко! От би зараз на курорт! 

– Ну ти й загнула, – усміхаюся. – Хіба діти – це не щастя? 

– Щастя, – хмикає Рита. – Тільки коли ти сама тягнеш на собі двох дітей, це щастя зовсім не відчувається. От був би чоловік, підтримка яка не яка. А так… 

Слова Рити мають сенс. Я знаю, що їй дуже важко одній. А ще я знаю, що вона ніколи не відмовиться від своїх дітей, як би важко не було. 

– Ти нічого не хочеш мені розказати? – питає Рита, коли одяг закінчується і час повертатися у дім. 

– Ні, а що? – дивуюсь. 

– Злато, я двічі вагітною була. Я ж бачу, що ти не в порядку. Шкіра бліда. Вигляд стомлений. Токсикоз? – сестра не виглядає злою. Навпаки, підтримати мене хоче. Саме тому ледь помітно киваю і починаю плакати, а вона ставить миску на траву і пригортає мене до себе. – І чого ти ревеш? Татко накивав п'ятами? 

– Ні… – схлипую. 

– Чого ж тоді? – дивується. – Боїшся мамі сказати? 

Знову киваю на знак згоди. Рита важко зітхає, а тоді ми сідаємо на ґанок. Поки хлопчики бігають один за одним з лозинами, ми розмовляємо. 

– Вона зрозуміє. Он, мене з дому не вигнала, хоча й злою була… – говорить Рита. – А ти не одна. Татко є, і то добре. До речі, хто він? 

– Син нашого мера, – бурчу, а Рита кілька разів розгублено кліпає очима. 

– Це жарт такий? – дивується. – Де ти, а де мер і його син! Злато, це не смішно… 

– Я не жартую, – кажу. – Так склалося, що ми переспали і я завагітніла. Тепер він хоче одружитися. 

– Ти його кохаєш? Мабуть, так, якщо спала з ним, – замислюється сестра. 

– Я так, а от він – ні, – шепочу. – Данило зовсім не щасливий, що доведеться одружитися, але піти проти батька не може. 

– Весело, – хмикає Рита. – Коли збираєшся сказати мамі? Ти ж тому приїхала? 

– Тому. Весілля через два тижні, – киваю. – Далі тягнути не можна. 

– Не хвилюйся. Я на твоєму боці, – сестра обіймає мене, а я знову плачу. Просто радію, що хоча б одна людина мене підтримує, крім Олі, звісно. 

Ми повертаємося у дім, і я допомагаю Риті купати малих, і разом ми вкладаємо їх спати. Тарасику чотири, а Матвію - три. Ці двоє справжні урагани, і було б чудово, щоб у мене народилася донечка. Були б у неї захисники. 

Коли діти лягають спати, я також приймаю ванну й, одягнувши теплий домашній костюм, йду на кухню вечеряти. Мамині котлети з картопляним пюре здаються найкращими у світі. Як би сильно я не хвилювалася зараз, розумію, що не можна морити дитину голодом. 

– Як твоє навчання, Злато? – питає мама, і апетит різко зникає. Рита дивиться на мене обнадійливо, і я рада, що не сама зараз. – Як життя в гуртожитку? 

– Все добре, – стримано відповідаю. 

– А хлопець у тебе є? – чергове питання, від якого волосся у мене на тілі дибки стає. – Ти ж гарна молода дівчина. 

– Мамо… 

– А давайте я нам чаю зроблю! – випалює Рита і підводиться, щоб увімкнути чайник. – Мамо, ну чому ти причепилася до Рити? Вона отримує стипендію, отже, добре навчається. 

– Ти також добре навчалася, поки не завагітніла! Всі мрії коту під хвіст! – мама заводиться, а я розумію, що не зможу їй зізнатись, поки вона така роздратована. 

– Мамо, ну навіщо? – питаю і замовкаю, тому що чую, як у дворі гавкає собака. Здається, хтось навідався у гості. 

– Ти когось чекаєш? – питає Рита, здивовано дивлячись на маму, а та знизує плечима. На годиннику початок десятої вечора, і в такій порі ніхто в гості не ходить. 

Мама першою йде на вулицю, а ми за нею. Вмикає надвірну лампу і здивовано завмирає, тільки-но бачить когось. Ми з Ритою здивовано переглядаємось, а тоді й собі виглядаємо до воріт.