Розділ 8

Коли продавчиня в ювелірному магазині показує мені цілу купу неймовірних обручок, я сильно гублюся. Чесно кажучи, не так уявляла собі освідчення коханого хлопця. В реальності у мене не те що освідчення немає, навіть хлопець не такий, як має бути. 

Мені погано від цін на ці обручки, адже за таку суму я можу безбідно жити кілька років точно. А от Дані хоч би що. Поки я приміряю вже десяту каблучку, він сидить на дивані та переписується з кимось телефоном. 

– Як вам ця? Вона дуже вам пасує, – говорить продавчиня, а я хмикаю собі під ніс. Ну, звісно, пасує, адже найдорожча з усіх, що я приміряла. 

– Чого так довго? – Даня з'являється поруч і витріщається на мою руку. – Ось ця нам підходить!  Беремо! 

– Ти здурів?! – намагаюся зняти перстень, але нічого не виходить. Даня бачить це і задоволено усміхається. Всього хвилина – і з його картки списується величезна сума, а я втомлено видихаю. 

Тепер моя староста проковтне свого ж язика, коли побачить цю красу. І, мабуть, не вона одна… Тільки мені від цього зовсім не радісно. 

– Пішли! Додому тебе відвезу! – говорить Даня і першим прямує на вихід. Збоку нас важко назвати закоханою парою, і, мабуть, скоро всі зрозуміють, що одружуємося ми тільки через дитину. 

– Можеш їхати. Я пішки піду. Тут недалеко, – кажу, зупинившись біля його автомобіля. 

– Впевнена? – питає Даня, а сам, мабуть, дочекатися не може, коли нарешті поїде до своїх подружок. 

– Ага, – киваю. – Мені треба подихати свіжим повітрям. 

Даня, не вагаючись жодної секунди, застрибує у свій автомобіль і їде геть. Я ж ще хвилину дивлюсь йому вслід, а тоді переходжу дорогу і йду в парк. На вулиці тільки починає сутеніти, а мені треба хвилин двадцять, щоб дійти до гуртожитку. 

Обручка на пальці здається важким тягарем, і складається відчуття, що на неї всі витріщаються. Саме тому ховаю руки в кишені та пришвидшуюсь. Мама телефонує на півдорозі, і коли бачу її  ім'я на екрані, приходить страх. А що, коли вона бачила новини в інтернеті? Я збиралася сама їй усе розповісти, а тепер і не знаю.

– Привіт! – кажу першою. 

– Привіт! – відповідає начебто спокійно. – Як ти там? Усе добре? 

– Звісно! А що може бути? – кажу якомога переконливіше. 

– Не знаю… Передчуття у мене якесь нехороше, – зітхає. 

– Все дійсно добре. Я збираюся приїхати у суботу. Скучила за вами, – сідаю на лавку, тому що від хвилювання починає крутитися голова. 

– Це добре, – погоджується мама. – Будемо чекати. 

Закінчую виклик першою і глибоко вдихаю. Я не хочу, щоб мама щось запідозрила, але її серце і так все відчуває. Якщо болить мені, то і їй боляче. 

Так само буде і з моєю дитиною. Я дуже хочу, щоб Даня любив її. Я – це вже таке, але ж малюк – це частинка його самого… 

Розумію, що зараз знову буду рюмсати, тому продовжую свій шлях. До гуртожитку зовсім близько, треба лише вийти з парку і дорогу перейти. 

Світлофора тут немає, тому чекаю, коли всі автомобілі поїдуть, і впевнено ступаю на асфальт. Роблю кілька кроків – і бачу, як на мене мчить білий позашляховик. Розумію, що від страху скувало кожну клітинку тіла, і єдине, що мені залишається – це заплющити очі. 

Минає кілька секунд, але ніхто мене не збиває. Навколо зовсім тихо, тому спочатку розплющую одне око, а за ним і друге. Капот автомобіля зовсім близько, але водій встиг вчасно загальмувати.

– Ти жива? – на вулицю вистрибує хлопець і швидко наближається до мене. 

– Так, усе добре, – киваю і роблю крок назад. Тільки от від страху ноги заледве тримають, і я оступаюся. Починаю падати назад, але хлопець обхоплює мене за талію, і вже за мить я міцно притиснута до нього. 

– Зловив, – усміхається, а я густо червонію. 

– Дякую, – інші автомобілі невдоволено сигналять, тому що змушені об’їжджати залізного звіра цього незнайомця, але його це зовсім не хвилює. 

– Ти точно в нормі? Так бліда… – він більше не усміхається, а розглядає мене прискіпливо. Я ж відступаю на крок, цього разу відчуваючи під ногами землю, і здіймаю на нього погляд. 

– Злякалася трохи, але це не смертельно, – кажу і дивлюсь у його гарні зелені очі. Я ще ніколи не бачила такого відтінку. Сам хлопець темноволосий і доволі високий. Мабуть, спортсмен, тому що тіло у нього підтягнуте. Це навіть через одяг відчувається. 

– Давай підвезу тебе на знак вибачень, – продовжує. 

– Не варто. Я у цьому гуртожитку живу, – киваю на будівлю. 

– Тоді з мене вечеря або кава. Що обереш? – додає. 

– Я не голодна і каву так пізно не п’ю, – усміхаюся. Дивно, та мені цей незнайомець подобається. Є в ньому щось таке, що притягує. 

– Окей! Тоді хоча б ім'я своє назви.

– Це можна. Злата, – подаю йому руку, і хлопець одразу ж її потискає. 

– Марат! Даси свій номер, Злато? Я таки не втрачаю надії запросити тебе на каву.

– Пробач, але ні. Я заручена, – демонструю йому обручку, а на душі так неприємно зараз. Я залюбки пішла б з ним на каву, просто так. Але це неправильно, адже у мене на руці свідчення того, що я належу іншому. Тому, хто чхати на мене хотів…