Розділ 6

– Так і будеш мовчати? – питає, коли автомобіль стрімко покидає межі міста. 

– А що ти хочеш почути? Яка я щаслива їхати зараз до твого батька? – бурчу. – Думаю, ти і сам знаєш, що я цього не хочу. 

– Але ж ти погодилася на весілля. Чому? – питає, кидаючи у мій бік швидкий погляд. – Мабуть, через те, що я тобі подобаюся. Все-таки ти провела зі мною ніч. Сподівалася на щось. Тобі на користь вся ця ситуація, а те, що ти вдаєш з себе глибоко нещасну – така собі акторська гра.

– Ти дійсно мені сподобався, – кажу, щоб розставити всі крапки над “і”. – Можу навіть сказати, що закохалася у тебе. Вперше і так відчайдушно, що, не вагаючись, лягла з тобою у ліжко. Це була моя помилка, тому що той образ, що я собі намалювала, і ти справжній – це дві зовсім різні людини. Дуже шкода, що я зрозуміла тільки зараз. 

– Яка промова, чорнява! – хмикає Даня. – Але я тобі не вірю. Ви всі так говорите, але хочете лише одного – моїх грошей. 

– Думай як хочеш, – знизую плечима і відвертаюся до вікна. 

Я дійсно не хочу їхати на цю вечерю, але в одному з Данею погоджуюсь – у мене немає вибору.  Я роблю це не тому, що він мені подобається. Про почуття до цього хлопця давно не думала. А те, що у нього завищена самооцінка – це факт. 

Котедж Харитонових знаходиться за п'ять хвилин їзди від міста. За високими воротами захований гарний двоповерховий будинок. Величезна територія навколо, і це тільки те, що я бачу. 

Поки Даня обходить автомобіль, я вже виходжу на вулицю. Встигаю тільки двері зачинити, як бачу, що на мене несеться величезний лабрадор золотистого кольору. 

– Джері! – кричить Даня, але собака зовсім його не слухає. Він стрибає поруч зі мною і швидко махає хвостом. Виглядає цей красень доволі приязно, тому наважуюсь погладити його голову. – Ти йому сподобалася! 

Даня присідає поруч з собакою, і той перемикається на нього. Виглядають ці двоє доволі мило. Видно, що пес його любить. 

– Джері! – кричить хтось жіночим голосом, і собака одразу ж піднімає голову, а тоді зривається з місця. Я бачу дуже гарну білявку років п'ятнадцяти й одразу розумію, що це сестра Дані. Просто вони дуже схожі. 

– Привіт, малявка! – Харитонов першим наближається до неї і куйовдить світле волосся. У дівчини модне каре і яскраві блакитні очі. 

– Даню! – невдоволено кричить дівчина і зацікавлено мене розглядає, пригладивши волосся. – Привіт, я Діана!

– Злата! – простягаю їй руку, і дівчина її потискає. 

– Ти мила, – усміхається дівчина. – Я-то думала, що приїде чергова розмальована лялька, яких так любить мій брат. Данько, ти зміг мене здивувати. 

– Я старався, малявка, – хмикає хлопець і бере мене за руку. Для нього це звичайний жест, а для мене він так багато означає. 

Лише зараз розумію, що приходить страх. Мій одяг, гулька на голові і відсутність косметики ну ніяк не відповідають цьому місцю. Навіть поряд з Данею я схожа на бідну родичку, а не на його наречену. 

– Видихни, Злато! Тебе ніхто не з'їсть, – шепоче мені на вухо Діана. 

– Сподіваюся, – відповідаю і бачу, як у величезну вітальню заходить дуже гарна брюнетка років тридцяти. Вона явно не мама Дані і Діани. Виходить… мачуха чи тітка? 

– Ну нарешті! – говорить стримано, і від мене не приховується те, яким поглядом вона мене розглядає. Бачу, як кривиться ледь помітно, і розумію, що ми з нею не подружимось. – Отже, ти Злата? 

– Так, – відповідаю. 

– А я… – говорить жінка, але Діана її перебиває. 

– А це Марго. Дружина нашого татка. Наша мачуха.

Я бачу, як хмуриться ця жінка, і одразу стає зрозуміло, що стосунки у цій родині ще ті. Видно, що Діана не любить мачуху, і тут я її розумію. Щодо Дані, поки що я не знаю, які у нього взаємини з Марго. Він просто мовчить і наче не тут зараз. 

– Ходімо за стіл! Давид зачекався! – заявляє Марго і першою кудись прямує. Діана йде за нею, а от мене зупиняє Даня. 

– Що таке? – дивлюсь на нього і чекаю пояснень. 

– Сімейка у мене ще та, чорнява. Тому краще мовчи і слухай мого тата. Він це любить, – говорить тихо. 

– А Марго? – питаю, тому що цікаво почути його відповідь. 

– На неї не зважай. Просто чергова подружка мого татка, – хмикає Даня. – Знала б ти, скільки у нього таких, як вона…

Даня киває в той бік, куди пішли Марго з Діаною, а я не можу викинути з голови його слова. Виходить, його тато ще той бабій. Ну що ж, тепер зрозуміло, у кого Даня такий.

– Добрий вечір! – кажу, переступивши поріг вітальні. Батько Дані підводиться з-за столу і наближається до мене. Він все ще у костюмі і погляд такий серйозний. Цей чоловік темноволосий і кароокий, а от діти зовсім на нього не схожі. Тепер мені цікаво побачити маму Дані, але якщо у Давида Павловича нова дружина, то де попередня, я можу тільки здогадуватися. 

– Вітаю, Злато! – чоловік цілує мою руку, наче я вже частина його родини. Це трохи дивно, адже він мене зовсім не знає. 

– Сідайте за стіл, а то охолоне все, – втручається Марго і першою сідає.