Розділ 4

Тільки-но переступаю поріг кімнати, до мене поспішає Оля. Оскільки живемо ми ще з двома дівчатами, доводиться йти у коридор, щоб поговорити. 

– Оце так ситуація, Злато… – хмуриться подруга. – Мені здається, що Даню татко притис. У нього чергові вибори на носі, а тут новина про те, що у сина вагітна дівчина з'явилася. Ти реально думаєш, що є шанс втекти? 

– Я не знаю… – шепочу. – Але як можна вийти заміж за того, хто мене ненавидить? Його змушують одружитися зі мною! Яке спільне життя на нас чекає?

– А може, ти перебільшуєш? – несподівано говорить Оля. – А що, коли з часом Даня таки закохається у тебе? Сама подумай. Він зовсім тебе не знає, а спільне життя може це змінити.

– Я не вірю, Олю, – зітхаю. – Даню неможливо змінити. Шкода, що я тільки зараз це зрозуміла. 

Цієї ночі нормально заснути не вдається. А от зранку мене знову чекає забіг до унітаза. Повертаюся у кімнату повністю знесиленою, а Оля дає мені чашку з чаєм. Це все, що зараз може прийняти мій організм. 

Шалено страшно йти сьогодні в університет. Та хай там як, навчання ніхто не скасовував. Треба хоча б цей курс закінчити, а далі видно буде. Навряд чи я зможу навчатися з маленькою дитиною на руках. 

Дорогою до університету таки наважуюсь набрати маму. Занадто багато часу минуло і зараз на мене чекає ще той розбір польотів. 

– Привіт, мамо! – випалюю, тільки-но вона здіймає слухавку.

– Це все, що ти хочеш сказати? – питає сердито, і перша моя думка, що вона все знає про вагітність. – Куди зникла? Ми тут з Вікою місця собі не знаходимо! 

Видихаю, тому що поки вона не в курсі. На тих фото, що зробили журналісти, дійсно не видно мого обличчя, і це тішить. Тепер всі знають, що у Харитонова є вагітна дівчина, але ніхто не знає, хто вона. 

– Багато роботи вчора було. Пробач, – кажу і помічаю, як на стоянці зупиняється знайомий яскраво-червоний автомобіль. Даня виходить на вулицю і також помічає мене. – Як ви? Як малі?

– Все, як завжди, – зітхає мама. – Божеволію з ними. Злато, я дуже тебе прошу. Хоча б ти не принось мені ось таких сюрпризів. Ти ж дівчина розумна. Вивчись. Знайди роботу.

– Добре, мамо, – перебиваю її, тому що слухати далі немає сенсу. Мама практично кожного дня повторює мені одне й те ж. Якщо я скажу їй про вагітність, вона реально мене вб'є. – Пробач, мені треба йти. Пізніше наберу. 

Завершую виклик, і доводиться пришвидшитись, тому що Даня наздоганяє. Він здається зібраним і серйозним, коли я почуваюся зламаною лялькою. 

– Куди так несешся? – питає, таки наздогнавши біля входу. 

– У мене пари, Харитонов! – ціджу і тягну на себе двері. 

– Ого, як офіційно, чорнява! – він кладе руку на двері, тим самим не даючи мені можливості потрапити всередину. І не тільки мені… Позаду нас зупиняються кілька студентів, які також хочуть зайти, тільки от сказати щось синочку мера не наважуються. – Ти подумала над моєю пропозицією?

– Я не вийду за тебе! – ціджу тихо. – Дай пройти! 

Даня усміхається і таки забирає руку. Проходжу всередину і, не озираючись, прямую до своєї аудиторії. Серце шалено б'ється об ребра, і злість на цього хлопця переповнює кожну клітинку тіла. 

Щось надто просто він мене відпустив. Не подобається мені все це.

Вирішую не накручувати себе занадто рано, адже лікар суворо попередив хвилюватися. Зовсім не хочеться знову потрапити до лікарні, адже коштів на лікування у мене немає. 

Перша лекція проходить повз мої вуха. Друга так само. Мене злить той факт, що Харитонов повністю заполонив мої думки. Ні, я не збираюся приймати його пропозицію. Не хочу бути фіктивною дружиною, лише для галочки. Поки я няньчитиму нашу доньку чи сина, Даня буде веселитися у клубах і змінювати подружок, як рукавички. 

Від подібної думки до горла підступає нудота. Не потрібне мені таке життя у золотій клітці. Краще вже якось сама…

На великій перерві разом з Олею йдемо в їдальню. Чесно кажучи, у мене таке відчуття, що не варто цього робити, але шлунок бунтує, тому треба щось з'їсти, щоб дитина могла нормально розвиватися. 

Тільки-но переступаю поріг, бачу Даню – і мене ніби холодною водою обливають. У нього на колінах сидить довгонога білявка, а його рука у неї нижче талії. Стає так неприємно і кортить піти геть, але не можу цього зробити. Не хочу, щоб він зрозумів, що я таки відчуваю щось до нього. 

Стаю в чергу і радію, що тепер мені його не видно. Розглядаю вітрину і морщусь від голодних спазмів у животі. Оля пішла у вбиральню, тому тримаю місце і їй, але в якийсь момент хтось доволі сильно штовхає мене в плече, і я практично падаю, але хлопець, що стоїть позаду, вчасно мене підхоплює. 

– Ти як? – питає, а я нічого не встигаю відповісти. Бачу лише, як поруч зі мною проноситься знайома широкоплеча фігура, і розумію, що зараз щось буде. 

– Дякую, – шепочу і поправляю кофту, а Даня тим часом хапає хлопця, що мене штовхнув, за шкибарки й, здається, збирається вибити з нього весь дух.

– Ти сліпий, мудак?! – гиркає і мало зважає на те, що на нього витріщається купа народу. 

– Про…пробач, – хлопець сильно лякається, адже не хоче стати ворогом самого Харитонова. Я ж не розумію, що з Данею не так. Навіщо йому привселюдно мене захищати? Хоче справити на мене враження? Сумніваюся, що вийде…