Глава 13

- Що ти робиш? - без стуку зазираю до кабінету Максима, і він різко ховає у висувну шухляду якийсь конверт.

Вирівнюється в кріслі, але я бачу, що він дуже напружений.

- Щойно закінчив із роботою. Чому не спиш? - запитує і тягне мене до себе на коліна.

Цілує в шию, від чого в мене мурашки по всьому тілу повзуть.

- Занадто багато думок, - відповідаю, спираючись на його груди. - І тебе не вистачає.

Не брешу. Два тижні минуло відтоді, як я переїхала до Алмазова. І коли він ось так допізна засиджується у своєму кабінеті, я не можу заснути. Немов якщо його немає в ліжку поруч, він раптово зникнути може.

Максим усміхається, його пальці м'яко проводять по моєму волоссю.

- Тобі потрібно більше відпочивати, - каже він тихо, його голос звучить заспокійливо.

Я киваю, відчуваючи його тепло і турботу.

- Коли в тебе наступне планове УЗД? - запитує він, його погляд стає серйозним. - Я хочу піти з тобою.

- Через тиждень, - відповідаю я, здивована його бажанням. - Але ти впевнений, що зможеш знайти час? Тебе майже немає вдома.

- Звичайно. Я і так занадто багато пропустив.

Його слова змушують мене посміхнутися. Я відчуваю, як напруга поступово зникає. Ми сидимо так деякий час, насолоджуючись тишею і близькістю одне одного.

- Ти сьогодні напружений і схвильований, - відстороняюся трохи від нього, щоб подивитися йому в очі. - У тебе якісь проблеми?

Погляд падає на верхню шухляду столу, де він сховав конверт.

- Не зовсім. Просто є одна річ, яка мене турбує, і я ніяк не можу вирішити, хочу знати правду чи ні. Щоб б обрала ти? - схиляє голову на бік, наче й справді питає моєї поради.

- Я? М-м-м, не знаю. Це залежить від того, про що ця правда.

- Припустимо... - Він замовкає на мить, замислюється. - Припустімо, ти нещодавно дізналася, хто твій біологічний батько. Ти шкодуєш про це чи ні?

Я моргаю кілька разів. Я думала про це багато. Але так ні до чого не дійшла. Бо мені завжди було цікаво, ким був мій батько, але точно так само я хотіла б нічого не знати про нього.

- Занадто складно, - сміюся я. - Починаю розуміти, чому ти тут сидиш у напівтемряві та на самоті.

Він клацає мене по носі.

- Ходімо спати. Уже майже опівночі.

Я киваю, йдучи за ним. Я знімаю халат і пірнаю під ковдру, Максим лягає поруч. Його руки обіймають мене, його тепло огортає, і я нарешті починаю відчувати, як втома бере гору і провалююсь у сон.

***

Коли прокидаюся, місце поруч вже охололо. Я навіть не знаю, коли Максим прокинувся. Зате поруч із ліжком стоїть ваза з квітами. Я посміхаюся. У нас вже весь будинок заставлений квітами.

Максим, виявляється, дуже романтичний чоловік. Хоча, якщо так подумати, раніше коли він із відряджень повертався, завжди мені щось привозив. І букети величезні дарував. Хтось із його людей стежив за тим, щоб щотижня мені привозили продукти. Він і раніше був турботливий, просто не був по-справжньому моїм.

Я дозволяю собі поніжитися в ліжку довше.

Домробітниця вже пилососить у коридорі.

Таке життя для мене незвичне. Я почуваюся ніяково, коли проходжу повз прислугу або сідаю за вже накритий іншими людьми стіл.

На екрані телефону висвічується ім'я Багрова.

Ми з ним не розмовляли з того благодійного вечора. Хоч ми й бачимося іноді, ми не стали ближчими. Він відчуває мою відстороненість, образу, тому між нами часто виникає незручність. Без причини він не телефонує, про життя ми майже не розмовляємо.

- Алло? - після того як зважую всі "за" і "проти", все ж таки приймаю виклик.

- Привіт, Марійко. Не розбудив?

- Ні.

- Я чого дзвоню. Мені тут квартирку гарну підшукали. З видом на парк. У самому центрі. Не хочеш сьогодні приїхати? Подивимося її і якщо тобі все сподобається, я розпоряджуся, щоб готували документи на купівлю.

Я на мить гублюся.

Останнім часом усі навколо раптово вирішили обдарувати мене нерухомістю. Хоч Багров і говорив про це заздалегідь, мене все одно приводить його пропозиція в ступор.

- Не думаю, що це гарна ідея... - починаю я із сумнівами. Чи варто приймати від чоловіка, який називається моїм батьком такі подарунки? Чи не зрадить це пам'ять про мою матір?

- Подумай добре, Марійко, - його "Марійко" трохи ріже слух. - У мене поки що не передбачаються онуки, тому я хотів би залишити своїй першій онучці хоч щось на згадку про мене. Не відмовляйся. Адже це добре, якщо в тебе буде своя квартира в разі чого.

Я важко зітхаю.

- Я тобі в минулому заборгував, Машо. Я вже старий, серце підводить, я хотів би зробити хоч щось хороше для тебе.

- Добре, я приїду, - здаюся чомусь. Багров зараз у мені викликає жалість. Мені достатньо було кілька разів приїхати до нього додому, щоб зрозуміти, що і дружина, і діти в ньому лише гаманець бачать. Він до Віри Андріївни почуттів не відчуває теж.