Глава 5

Максим

Результати аналізів у нас на руках уже через два дні.

Ні я, ні Віта не можемо стати донором для нашої доньки.

Я дуже злюся.

Почуття безпорадності висмоктує з мене останні сили.

Кілька разів щосили б'ю кулаком по стіні в номері готелю.

Хочеться напитися. Напитися і забутися. Але я не маю право на це. Не тоді, коли моя донька лежить у лікарні з жахливим діагнозом.

Я бляха готова все віддати, аби тільки їй не довелося через це проходити. Я б із нею місцями помінявся. Але це неможливо. Я можу лише  спостерігати за цим усім.

На п'яту годину у нас призначена ще одна зустріч з її лікарем.

Тут найкращі технології. Найкращі фахівці. Мені не варто так турбуватися, але не можу змусити себе заспокоїтися. Я навіть їсти спокійно не можу. Як уявлю свою дівчинку в лікарняній палаті, шматок у горло не лізе.

Віта вже під кабінетом лікаря. Вона поруч з Олею проводить майже весь час. У цьому дорікнути їй не можу.

- Він уже прийшов? - запитую, зупиняючись поруч із нею.

- Ні, - хитає головою, на мене дивиться невдоволено, але зайвих запитань не ставить. - Сказали почекати хвилин п'ятнадцять.

- Добре, - опускаюся на крісло для відвідувачів, дістаю телефон.

Мої люди наглядають за Машею, щодня надсилають мені звіти. Де була, що робила, з ким контактувала.

Я здивований, що вона спілкується зі своїм батьком. Уявлення не маю, як вона про нього дізналася. Тому що я абсолютно точно впевнений, що вона навіть не збиралася його шукати.

Невже у Багрова через стільки років проявився батьківський інстинкт?

Пробігаюся поглядом по файлу і блокую телефон. 

Лікар з'являється рівно через п'ятнадцять хвилин і запрошує нас пройти в його кабінет. Ми з Вітою влаштовуємося в кріслах навпроти його столу. Я відчуваю, як напруга в кімнаті наростає, і розумію, що від цієї зустрічі залежить майбутнє нашої дочки.

- Добрий день, - починає лікар, відкриваючи папку з аналізами. - Ми отримали результати всіх тестів. На жаль, ні ви, ні Віта не можете стати донорами кісткового мозку для Ольги.

Я відчуваю, як гнів і безпорадність накривають мене хвилею. Я зчіплюю руки в замок, намагаючись утримати себе в руках.

- Які наші подальші дії? - запитую я, голос тремтить від напруги.

Лікар зітхає і кладе папку на стіл.

- Ми почнемо шукати сумісного донора серед добровольців, але це може зайняти багато часу. Більш ефективним і швидким буде варіант трансплантації стовбурових клітин із пуповинної крові. Це дасть нам більше шансів на успішне лікування. Будемо сподіватися, що вони підійдуть.

- Добре, тоді так і зробимо.

- Ви маєте домовитися з компанією, що спеціалізується на цьому, про забір пуповинної крові під час пологів.

- Зробимо, - киваю, уважно слухаючи його.

- Не вийде, - лунає здавлене поруч.

Я повертаю голову до Віти.

- Що не вийде? - хмурюся, не розуміючи про що вона.

Віта виглядає пригніченою. Ще більш убитою горем, ніж до цього. Немов шансів на порятунок доньки не залишилося.

- Зі стовбуровими клітинами не вийде, - повторює, прочищаючи горло, дивиться на мене величезними очима.

- Ти не зрозуміла, що лікар сказав? Попросити перекладача перекласти ще раз? -- важко зітхаю. 

- Не в цьому річ, Максиме, - вона відповідає різко й роздратовано, немов я її зараз образив.

- Тоді в чому справа, Віта? Тільки не потрібно втирати про те, що ти не хочеш, щоб невідома дитина стала донором, - я теж заводжуся, мені достатньо її вчорашньої істерики.

Я, чорт забирай, просто хочу спокою. Але у відповідь отримую винос мозку. 

Віта мовчить. Дивиться на мене і мовчить. Це зараз вина в її погляді прослизнула? Чи страх?

- Максиме, нічого не вийде, бо Оля може бути не твоєю донькою, - з її очей бризкають сльози, вона голосно й негарно схлипує і прикриває обличчя долонями.

Я кілька разів моргаю, до мене зараз погано доходить інформація.

- Що ти щойно сказала? - вимовляю так тихо, що не впевнений чи почула вона.

Віта голосно ридає.

- Повтори ще раз! - вигукую, а потім різко піднімаюся зі свого місця, хапаю її за руку і силоміць виводжу з кабінету, залишивши там враженого лікаря, який нічого не розуміє.

Я знаходжу перше-ліпше порожнє приміщення і заштовхую туди колишню дружину.

Зачиняю за нами двері.

Вона стоїть посеред палати, її груди здіймаються часто-часто, на обличчі відбивається повна поразка.

Я наступаю на неї, вона робить крок назад і ще один. Поки не впирається спиною в стіну.

- Повтори ще раз, що ти сказала. Мені здається, я не розчув, - кажу я, відчуваючи, як гнів розриває мене зсередини.