Глава 1.2

Мене всю трясе від цієї зустрічі. Я закрилася в тісній підсобці, подалі від усіх, щоб переварити те, що трапилося.

Не те щоб я боялася Максима, ні. Просто мені досі боляче. Я не можу відпустити його. Не можу зрозуміти його. Не можу змиритися з тим, що він так просто залишив мене, після всього, що між нами було.

У мене навіть не було шансу сказати йому про свою вагітність. Хоча, гаразд, я знала де він живе. Але не пішла до нього. Боялася. До жаху. Скандалів, звинувачень з боку його дочки. Колись моєї найкращої подруги. Яка тепер мене ненавидить усім серцем.

Ми були як сестри, але я не виправдала її довіру.

Чи зрозумів Максим, що я збрехала?

Навіть якщо ні, вже за годину йому на стіл можуть покласти папку з усією інформацією про мене. Аж до того, який гінеколог веде мою вагітність.

Хотіла б я, щоб це сталося?

Безумовно ні.

Своїм мовчанням і байдужістю він показав своє ставлення до мене.

Чи знав він, що моя мама померла? Чи розумів, як мені складно було без підтримки? Чи усвідомлював, наскільки сильно спочатку прив'язав мене до себе, а потім поранив?

Я відчуваю як у мене в грудях шалено б'ється серце і я починаю задихатися.

Потрібно заспокоїтися.

Нічого не сталося.

Йому плювати на мене, на моє життя і вагітність.

Я для нього нічого не значу. І дитина - теж.

Десь за годину до будівлі лікарні під'їжджає кілька тонованих позашляховиків. Чоловіки в чорних костюмах, не звертаючи ні на кого уваги, йдуть коридором.

Люди Алмазова, здогадуюся я.

Один із них раптово зупиняється і обертається, дивлячись прямо на мене.

Я витягуюся як по струнці.

Моргаю кілька разів.

Він мене впізнав. Я його теж.

Він привозив мені кілька разів продукти, можливо, навіть, приглядав за мною, коли я цього не знала.

Кілька секунд він не зводить з мене погляду, потім відвертається і наздоганяє інших.

Напруга спадає.

Я йду в ординаторську, щоб відпроситися. Уперше збираюся скористатися своїм становищем, пославшись на погане самопочуття.

Але на мене чекає неприємний сюрприз.

- Маріє, віднеси обід нашому віп-гостеві, - Зоя Леонідівна дивиться на мене невдоволено, перекладаючи страви з боксів на білосніжні тарілки, яких у їдальні лікарні явно не водиться.

- Але чому я? - запитую злякано. - Я взагалі прийшла відпроситися, мені дуже погано, Зоя Леонідівна. Голова паморочиться і в жар кидає.

Для переконливості тру скроні й сідаю на стілець.

- Це розпорядження від ВІПа. Тож будь добра, зроби все нормально і не зганьби нас. Завезла візок у його палату, посміхнулася і вийшла звідти. Потім можеш бути вільна, - вона каже це таким тоном, що я не смію перечити. Вона й сама не рада такому розпорядженню "ВІПа".

Я мовчки киваю, відчуваючи, як підступає паніка. Усередині все перевертається. Як я можу піти до нього?

Зібравшись із силами, я беру візок з обідом і прямую до палати.

Поруч із дверима стоїть охорона. Побачивши мене, пропускають без питань.

Входячи до палати, я завмираю біля дверей. Максим сидить на ліжку, його погляд прикутий до телефону. Почувши звук відчинившихся дверей, він піднімає очі й на мить застигає. Його обличчя не виражає нічого, крім легкого роздратування.

- Ваш обід, - кажу я, намагаючись не видати тремтіння в голосі.

Максим киває, відкладаючи телефон убік. Він вивчає мене поглядом, ніби побачив уперше.

- Дякую, - відповідає він, його голос звучить рівно, без емоцій.

Я закочую візок у палату, ставлю тарілки на столик поруч із ліжком. Руки тремтять, і я намагаюся зосередитися на своїх діях, щоб не впустити щось. Максим продовжує мовчки дивитися на мене, його погляд стає все більш напруженим.

- Чому ти тут, Машо? - нарешті каже він, і я завмираю, почувши своє ім'я з його вуст.

Облизую пересохлі губи, ставлю на столик глечик із водою.

- А де ще я маю бути? - запитую, не дивлячись на нього. Хоча дуже хочеться. 

- Я залишив тобі квартиру і гроші, щоб ти ні в чому не потребувала і спокійно закінчила навчання. Адже ти так наполегливо вчилася і прагнула цього, то чому зруйнувала все шлюбом із якимось ідіотом і вагітністю? - у його словах я вловлюю звинувачення.

Квартиру? Про що він?

Максим, напевно, помічає щось у моєму виразі обличчя, тож схиляється до мене ближче і проникливим голосом запитує:

- Ти ж відкрила мій подарунок, Машо? Бачила документи на квартиру?

Я б воліла не знати, що там було.

У роті з'являється гіркота і серцю знову боляче.

Він продумав усе наперед. Ще до того, як Оля застала нас удвох у напівголому вигляді на його дивані.