Глава 1

- Що сталося? У нас якесь свято? Чому Зоя Леонідівна помчала з доставкою з ресторану? - застигаю посеред коридору зі шваброю в руках, коли повз мене промчала головлікарка і голосно грюкнула дверима ординаторської. 

- А ти не чула чи що? - позіхає Марина, вона сьогодні в нічну працювала, зараз її зміна закінчилася і вона почала збиратися додому. - Шишку якусь столичну привезли до нас у відділення.

- Звідки в нас у глушині взятися шишці столичній? - запитую і кладу руку на живіт, коли відчуваю як малятко штовхається всередині. 

Ще трохи і я зможу побачити її, потримати на руках. Навіть не віриться. Досі не можу усвідомити, що скоро стану матір'ю. 

- Так у ДТП на трасі потрапив, тачка перекинулася, але мужику пощастило. У сорочці народився. Ось на швидкій його до нас і привезли. Тепер головлікар навколо нього в'ється і очей не спускає. 

- А, вона ж намагалася нам грошей із бюджету на ремонт вибити, але відмовили, - здогадуюся я. 

- Ти така наївна, Машко. Зоя Леонідівна у нас незаміжня жінка, яка не проти не тільки багатого мужика закадрити, а й поїхати з ним до Києва, - хитає головою Марина. 

- Не вигадуй, - сміюся. - Романів чи що перечитала?

- Та я правду кажу. Ти б теж собі чловіка доброго пригледіла. За тобою стільки пацієнтів бігало, спеціально тут сиділи довше, ніж належить. 

- Боюся, мій живіт уже всіх розполохав, Марино. 

- Ти в декрет-то коли? - Марина відразу ж стає серйозною. - Ти б не перенапружувалася так. Усе-таки термін уже не маленький, - стривожено роздивляється мене і я розумію, що вона має рацію. Але що я можу вдіяти?  

- Ще два тижні і зможу оформити декретну відпустку. Тож не турбуйся за мене. 

Марина киває. 

- Гаразд, побігла я додому. Тримайся тут. 

Марина йде, а я продовжую мити підлогу в коридорі. Санітарка -- не робота моєї мрії. Зовсім не те, до чого я прагнула. І платять жалюгідно мало. Але вибору особливо в мене немає. 

- Вибачте, у вас не знайдеться зарядки для телефону? 

Я здригаюся від голосу чоловіка і завмираю на місці зі шваброю в руках. 

Мені, напевно, здалося. 

Максима просто не може бути тут. 

- Гей, глуха чи що? 

Знову цей голос. Пронизує до глибини душі й викликає вібрацію в усьому тілі. 

Я не знаю що робити. Якщо я буду ігнорувати, він же просто піде, правда? 

- Зарядка, кажу, є? - уже більш роздратовано. 

Він торкається мого плеча, щоб привернути мою увагу, а я відчуваю як починаю задихатися. 

Тепер ясно що за "столична шишка" до нас у відділення залетіла.  

Чому доля нас знову разом зводить? Чому тоді, коли я тільки-но забула про нього і почала жити нормальним життям?

Я повільно повертаюся, і моє серце на мить завмирає. Переді мною стоїть Максим, у лікарняній піжамі, злегка скуйовджений, з гіпсом на руці, з перемотаною головою. Його обличчя виражає здивування.

Я так давно його не бачила, що його вигляд викликає всередині мене наростаючий біль.

Мені здається, що в цей момент час навколо нас немов зупиняється. Ми дивимося одне одному в очі і, о господи, як сильно я за ним сумувала. Сумувала, незважаючи на те, що він кинув мене. Кинув, не попрощавшись, нічого не пояснивши. Кинув, не знаючи про те, що я вагітна. Від нього.

Мене така туга бере, але разом з тим і злість. 

Я маю ненавидіти його, а не танути від його присутності. 

Він уважно розглядає мене й опускає погляд нижче. На живіт, що випирає. 

- Маріє? - його здивування змінюється шоком, він робить крок до мене, його очі розширюються. - Ти вагітна? Якого біса? 

Звичайно ж він не дурень, легко скласти один плюс один, щоб зрозуміти, що дитина його. 

Це приводить мене до тями. Страх розповзається по венах, я розумію, що в його силах зробити з нашими долями все, що йому заманеться. Навіть забрати дитину. 

Тому я збираю в кулак усю свою силу волі й незворушність, щоб рівним холодним тоном сказати: 

- А що тебе дивує, Максиме? Ти думав, що я страждатиму за тобою ще кілька років? Ну, вибач, що так швидко залетіла від іншого і вийшла заміж. 

Я піднімаю перед собою праву руку, ніби демонструючи обручку на безіменному пальці, якої насправді немає. 

- Прокляття, - хмурюся, - знову каблучку на умивальнику у вбиральні забула. Якщо тобі щось потрібно, звертайся безпосередньо до головного лікаря. 

У його очах спалахнула злість, але й водночас я помічаю в його погляді недовіру. Він невідривно дивиться на мене. Не вірить? Я б теж не повірила. 

- Ой, Максиме Миколайовичу, навіщо ж ви встали? Адже вам відпочивати після таких травм потрібно! - мене рятує Зоя Леонідівна. 

Вона підбігає до Алмазова і хапає його за руку, зазирає в очі, переконуючи, що подбає про нього і дістане все, що йому потрібно.