7.

Хто б міг подумати, що я таки навчусь давати відсіч своєму зарозумілому босу. А все завдяки дитині, яка вже живе в моєму животі й не дає мені падати духом. 

Повертаюся до роботи, залишивши Малиновського в кімнаті для персоналу, і продовжую шукати потрібні документи. Марк з'являється у приймальні через кілька хвилин. Мовчки проходить повз і зникає в кабінеті, голосно гримнувши дверима. 

Дитячий садок, чесне слово! Після усього, що сталося, Малиновський розчаровує мене все більше і більше. Здається, відповідальність - це не про нього, а мені завжди здавалося, що такі чоловіки, як він, справжні та не бояться проблем. 

Від важких думок у реальність мене повертає стукіт у вікна. Коли бачу, як об них розбиваються краплини дощу, мій поганий настрій стає ще гіршим. І як у таку погоду додому їхати? Таксі чекатиму цілий вечір! 

На щастя, потрібні документи таки знаходжу, і це єдина хороша новина на сьогодні. Рита встромила їх у теку з договором абсолютно іншої компанії. Повертаю теки на місце, а договір несу Малиновському. Бачити його зовсім не хочеться, але вибору, як такого, немає.

Стукаю і, не чекаючи відповіді, переступаю поріг кабінету. Марк знову за робочим столом, уже в іншій сорочці, і тішить мене хоча б те, що він тут з голим торсом не світить. 

- Ось договір, - кладу документи на стіл і вже збираюся йти, але Марку, здається, кортить поговорити. 

- Твій лікарняний сьогодні закінчився. Завтра на роботу, Ангеліно, - заявляє серйозним тоном. 

Як же мені кортить закотити очі до неба! Здається, Малиновський образився на мої слова, он яким недобрим поглядом розглядає. Але ж знову таки… це так по-дитячому! 

- Як скажете! - кидаю практично біля дверей і залишаю кабінет. Прихопивши сумку, заходжу в ліфт і їду вниз. 

Хочу додому, в теплу ванну, а тоді з'їм відро морозива! А ще хочеться тортика і полуниці! Зітхаю, тому що сезон полуниці минув, зате морозиво можна купити в магазині біля дому. Треба тільки якось цього дому дістатися, тому що дощ ллє як з відра. Зупинившись під навісом компанії, намагаюся викликати таксі. 

Промокнути та захворіти немає жодного бажання, як і стовбичити тут цілу вічність. Мене дратує цей несподіваний дощ, і бос дратує! Хочу в тепле ліжечко. І негайно! 

Збираюся ступити під дощ і бігти до зупинки, але зробити це не встигаю. Несподівано хтось хапає мене за руку, а коли повертаю обличчя до Марка, взагалі не розумію, що він хоче. 

- Куди зібралася? Хочеш захворіти? - питає хмуро.

- Хочеш, щоб я повірила у те, що ти за мене хвилюєшся? - фиркаю і забираю свою кінцівку. - Мені здається, що ти зрадієш, якщо я захворію і втрачу цю дитину. 

- Дурниць не говори! - гиркає так, що я на місці підстрибую від несподіванки. Невже я помиляюся і мій бос не такий поганий, яким я його бачу? - Чекай тут, я машину піджену! 

Не встигаю нічого відповісти, а він уже виходить під дощ і біжить на стоянку. Наче зачарована, слідкую за тим, як він сідає в Мерседес, і вже через хвилину автівка зупиняється біля сходів. Всього три сходинки - і я буду в теплому салоні й не буду мокнути під дощем. Але чи варто робити ці три кроки? 

Поки обмірковую це, бокове скло повільно їде донизу, і я бачу невдоволене обличчя боса. 

- Сама сядеш, чи силою тебе заштовхати? - кричить, а я таки не втримуюсь і закочую очі до неба. Чомусь навіть не сумніваюся у тому, що він може і силою це зробити. 

Швидко роблю ці три кроки та сідаю в салон. Навіть пристебнутися не встигаю, як автівка зривається з місця, і доводиться з останніх сил триматися за дверцята. 

Їдемо мовчки, і напругу між нами я відчуваю занадто добре. Зрозуміло, що Малиновський абсолютно не щасливий від того, що доводиться везти мене додому, але він однаково робить це. Тільки не розумію навіщо…  

- Дякую! - кажу, щойно автомобіль зупиняється біля мого під'їзду. Тільки от вийти не встигаю, тому що Марку кортить поговорити. 

- Нам потрібно щось вирішити, - твердо заявляє, а я втомлено зітхаю. Не розумію, як йому не набридає повторювати одне і те ж. - Ти можеш залишатися в компанії, але не думай, що я даватиму тобі послаблення тільки тому, що ти вагітна. 

- Як скажеш, - ми більше не в офісі, тому “викати” Малиновському не бачу сенсу. 

- І це все? Більше не буде істерик? - дивується чоловік. 

- Істерик? - хмикаю. - Істеричка тут ти, а не я. До завтра, Марку! Їдь обережно! 

Залишаю автівку настільки швидко, наскільки це взагалі можливо. Навіть дощ більше не лякає, але однаково швидко біжу до під'їзду, щоб не намокнути. Зовсім не хочеться знову потрапити до лікарні, цього разу з застудою. 

Вдома приймаю ванну і пізно розумію, що забула купити морозиво. Набираю сестру, котра мала б також скоро повернутися,  але її телефон вимкнений. Йти на вулицю в таку погоду більше не хочу, тому обмежуюсь шматком торта, який знаходжу в холодильнику, і лягаю спати. 

Наступного ранку дощу, на щастя, немає. Спочатку обіймаюсь з унітазом, а тоді готую собі чай, тому що більше нічого в горло не лізе. Вчора Анжела так і не повернулася, і я розумію, що хоча б в однієї з нас життя вирує на повну.